Коротка історія семи вбивств

— Як їм вдалося його вбити?

— Я чув, що з двох-трьох волин.

— Гадаєш, твою людину здала ННП?

— Що?

— Нацпати. Це вони злили твою людину? І чого поліція не дотрималася договору?

— Білий хлопе, а ти жартівник. Хто сказав, що фараони підписалися під тим договором? І чого ти киваєш у бік ННП?

— Мабуть, твоя правда.

— Ха-ха, білий хлопе, ще ти мені вказуватимеш.

Його правда. Шота Шериф теж поглянув на мене, коли я згадав про смерть «другого номера». Поглянув так само, як і Папа Ло.

— Погані часи для одних — це хороші часи для інших, синку. Те, що для когось погане, для інших — добре.

— Хто ж злив другого номера поліції?

— Ти бачив Джосі Вейлза після приїзду?

— Лише раз.

— Він живе на іншому кінці. Розпитай лучче його про другого номера.

— Джосі Вейлза?

— Про вулицю я більше нічого не знаю. Миру кінець.

— Миру між ким? Можеш мені пояснити? Можна я поставлю ще кілька запитань? Папо?

Мабуть, ні.

Джосі Вейлза мені не довелося шукати, він сам мене знайшов. Не встиг я вийти від Папи Ло, — і не питайте мене, чому я почав задкувати, — як зіштовхнувся з двома крутими лобами. Той, що лисий, навіть не глянув на мене, — вхопив за руку і мовчки повів уздовж дороги. Другий — більший і товстіший, з короткими дредами, — сказав: «З тобою говоритиме дон». «А Папа Ло хіба не дон?» — хотів я запитати, але передумав. Той, що лисий, у синьому, той, що з дредами, в червоному, синхронно й підкреслено діловито чимчикували обабіч мене. Це все скидалося на якийсь мультик, не інакше. Люди на вулиці відводили погляди. Коли ми проходили повз, вони просто відверталися, майже всі. Лише дві жінки й один чоловік не сховали очей, та дивилися ніби крізь мене, наче й не бачачи. Немов я — привид або чужинець, якого виперли з міста. Кожне ямайське село — це глухоніма пустка. Мене доставили до оселі Джосі Вейлза, завели через передні двері, але ніхто не сказав, де можна сісти. До першого з трьох великих вікон вітальні був приліплений календар «Ессо». Єдині цілі вікна на всю околицю, без тріщин і вм’ятин від каміння. На вікнах червоно-жовті фіранки у квіточки; відчувається, що тут є жінка.

— Милі фіранки. Господиня повісила?

— Надто багато запитань, білий хлопе.

— Гм, я взагалі-то не...

— Шастаєш зі своїм чорним записничком. Ти в нього все записуєш?

Я чув, що Джосі Вейлз високої думки про свою англійську.

— Де ти так розмовляти навчився?

— А де ти навчився срати?

— Га?..

— Приберіг найрозумніші питання насамкінець?

— Вибач, я... я... я...

— Ти... ти... ти...

Увесь цей час я не бачу нічого, крім обгорненої рушником голови чоловіка, що сидить на дивані обличчям в інший бік. Дон у себе вдома, де десь тишком-нишком сидить собі його співмешканка. Звідки лунає цей голос?

— Щось ти, розумнику, швидко замовк. Сідай, білий хлопе.

Я сідаю на стілець біля вхідних дверей.

— Хіба у твоїй країні не сідають у вітальні?

Я переходжу до вітальні, якщо так можна назвати кімнатку завбільшки з приймальню лікаря. Тут сірий диван усе ще обтягнутий фабричною поліетиленовою плівкою. Жінки ніде не видно, господар сам. Погляд спочатку помічає майку-сіточку, потім — великі руки, які стягують з голови рушника. Він витирає ним голову — і кидає позад себе. Мабуть, його жінка звикла за ним підбирати. Джосі Вейлз. Здоровило, хоча не такий товстий, як Папа Ло, а очі вужчі, ніж можна очікувати, майже як у китайця. Живіт уже починає випирати під майкою-сіточкою — молодіжною уніформою гето, хоча, мабуть, він її носить лише вдома. Коли ямайський кримінальний авторитет починає йти вгору, це насамперед стає помітно за його гардеробом: виходячи з дому, він неодмінно одягає сорочку, ніби в будь-яку хвилину може опинитися в суді.

— Ручка при тобі завжди напоготові?