Сага про Форсайтів

— Я не можу дати йому того, чого в мене немає.

Джеймс гостро поглянув на неї. Тепер, коли вона сиділа в його власному екіпажі, коли її везли його власні коні і слуги, він почував себе господарем становища. Тут вона вже не втече від нього і влаштовувати прилюдну сцену теж не захоче.

— Не розумію, про що це ви говорите,— мовив він.— Сомс — добрий чоловік.

Айріні відповіла так тихо, що її відповіді майже не чути було за торохтінням коліс. Він розібрав тільки слова:

— Ви ж із ним не одружені!

— Ну то й що? Він дає вам усе, що ваша душа бажає. Він залюбки возить вас скрізь, куди ви хочете, а тепер оце збудував для вас заміський дім. Ви ж, здається, не маєте власних грошей?

— Ні.

Джеймс поглянув на неї знову; він не міг зрозуміти виразу її обличчя. Здавалося, ще трохи — і вона заплаче, а проте...

— Що там не кажи,— пробурмотів він квапливо,— а ми завжди добре ставилися до вас.

В Айріні затремтіли губи; Джеймс побачив, що по її щоці покотилася сльоза. Він відчув, як до горла йому підступив клубок.

— Ми всі любимо вас,— мовив він.— Якби ж ви тільки...— він хотів сказати «поводились як слід», але замість того сказав,— якби ж ви тільки були йому кращою дружиною.

Айріні не відповіла, і Джеймс теж замовк. Його бентежила її мовчанка: в ній таїлася не затятість, а швидше згода з усім, що він може сказати. А проте він відчував, що останнє слово лишилося не за ним. Чому — йому годі було збагнути.

Одначе Джеймс не вмів довго мовчати.

— Мабуть, Босіні тепер уже скоро одружиться з Джун,— озвався він.

Айріні змінилася на виду.

— Не знаю,— сказала вона.— Запитайте в неї.

— Вона вам пише?

— Ні.

— Як же це?— спитав Джеймс.— Мені здавалось, що ви з нею близькі приятельки.

Айріні повернулася до нього.

— І про це,— мовила вона,— запитайте в неї!

— От тобі й маєш!— промимрив Джеймс, зляканий її поглядом.— Виходить, я не можу дістати прямої відповіді на пряме запитання. Он як воно буває!

Він трохи помовчав, переживаючи образу, а потім вибухнув:

— Ну що ж, я вас попередив. Ви не думаєте про завтрашній день. Сомс поки що мовчить, але я бачу: скоро йому увірветься терпець. Тоді будете нарікати на себе; більше того — ніхто вам не співчуватиме.

Айріні схилила голову й ледь посміхнулась:

— Я дуже вам вдячна.

Джеймс не знайшов, що їй відповісти.

Жаркий погожий ранок поволі перейшов у сірий задушливий день; з півдня насувалося важке громаддя жовтуватих хмар, віщуючи грозу. Придорожні дерева звісили над шляхом свої віти, не ворушачи жодним листочком. У важкому повітрі від розігрітих коней тхнуло потом; кучер і грум, випростані на передку, нишком перемовлялися, не повертаючи голови.

Коли зрештою вони доїхали до будинку, Джеймс відчув велику полегкість, його лякала непроникна мовчанка цієї жінки, яку він завжди вважав лагідною й покірливою.

Екіпаж спинився біля дверей, і вони зайшли досередини.