Сага про Форсайтів

— Ви з ним бачитеся?— запитала вона, і її лице спаленіло.

— Звичайно! Не пам'ятаю, коли це він був у нас. Щоправда, останнім часом він досить рідко заходить. У нього стільки клопоту з будинком вашого родича. Я чула, що його вже незабаром закінчать. Треба буде влаштувати обід на честь цієї події. Приїздіть до нас у гості, тут і переночуєте!

— Дякую,— відповіла Джун і знову подумала: «Мені нема чого тут робити. Ця жінка нічого мені не скаже».

Вона встала, збираючись іти. Місіс Бейнз відразу перемінилася. Вона встала й собі, уста її затремтіли, пальці нервово стискувались. Очевидно, сталося щось лихе, а вона не насмілювалася запитати цю тендітну струнку дівчину, що стояла перед нею з рішучим виглядом, стиснувши вуста й затаївши в очах образу. Місіс Бейнз ніколи не боялася ставити запитання — адже без запитань не організуєш ніякого діла!

Але справа була така серйозна, що її нерви, звичайно досить міцні, в ту мить зрадили її; ще сьогодні вранці її чоловік сказав:

— Старий Форсайт, певне, має більше як сто тисяч фунтів!

А тепер його внучка стоїть перед нею і простягає їй свою руку — простягає їй руку!

Може, це остання нагода — хто знає!— остання нагода прилучити її до родини, а вона не зважується їй нічого сказати.

Місіс Бейнз провела Джун очима до дверей.

Двері зачинились.

Аж тоді місіс Бейнз скрикнула, побігла до порога, перевалюючись усім своїм гладким тілом, і визирнула в хол.

Запізно! Вона почула, як грюкнули надвірні двері, й застигла на місці, а на обличчі її відбився вираз щирого гніву й приниження.

Джун мчала через площу, прудка, мов пташка. Тепер вона ненавиділа цю жінку, яка за щасливих часів здавалася їй добросердою. Невже їй судилося довіку терпіти такі образи, мучитися такою непевністю?

Вона піде просто до Філа й спитає його самого. Вона має право знати. І Джун швиденько подалася на Слоун-стріт до будинку, де мешкав Босіні. Розчинивши вхідні двері, вона побігла вгору сходами, відчуваючи, як болісно б'ється її серце.

На площадці третього поверху вона зупинилася, щоб трохи віддихатись, і прислухалася, спершись на поруччя. Нагорі — ані звуку.

Бліда як смерть, Джун зійшла на останній поверх. Вона побачила двері, його ім'я на табличці. І вся рішучість, що привела її сюди, вмить розвіялась.

Дівчина виразно усвідомила значення своєї поведінки. Її наче жаром обсипало; долоні її під тоненькими шовковими рукавичками зразу змокріли.

Вона відступила до сходів, але не пішла вниз. Спершись на поруччя, вона намагалася подолати хвилювання, що душило її, і дивилася на двері з відчайдушною відвагою. Ні, вона не зійде вниз. Яке їй діло до того, що про неї подумають люди? Вони ні про що не дізнаються! Ніхто їй не допоможе, окрім неї самої! Вона таки доведе цю справу до кінця.