Хатина дядька Тома

— Луїсвілл — не близький світ.

— Ет, ну то й що? Воно ж їхати вниз за водою, то, мабуть, і мій старий десь там недалеко? — промовила Хлоя запитливим тоном і подивилася на місіс Шелбі.

— Ні, Хлоє, він ще на сотні миль далі,— відказала міс Шелбі.

Обличчя Хлої посмутніло.

— Та дарма, все одно ти будеш там ближче до нього. Гаразд, можеш їхати, Хлоє, а твою платню, всю до цента, я відкладатиму на викуп чоловікові.

Хлоїне темне обличчя враз проясніло, мов хмарка, осяяна сонцем, і аж засвітилося радістю.

— Ой, яка ж у мене добра панії Оце ж і я про те саме подумала, бо мені не треба ні одежі, ні черевиків, анічогісінько. На мене не піде жодного цента. Скільки це в нас тижнів на рік, пані?

— П’ятдесят два,— сказала місіс Шелбі.

— Та невже? І за кожен тиждень по чотири долари... То скільки ж це буде за рік?

— Двісті вісім доларів,— сказала місіс Шелбі.

— Ого-го! — здивовано й радісно вигукнула Хлоя.— А скільки мені треба робити, щоб назбирати на викуп?

— Десь років чотири чи п’ять. Але ти не будеш стільки робити, Хлоє, я тобі щось докладу.

— Нехай пані й не думає собі братись до отих уроків або ще до чого. Хазяїн правду каже, це ніяк не годиться. Сподіваюсь, нікому з родини не доведеться такого робити, поки я маю руки.

— Не бійся, Хлоє, про честь родини я подбаю,— усміхнулася місіс Шелбі. То коли ж ти думаєш їхати?

— Та я собі нічого не думаю, пані, оце тільки Сем має везти туди лошат, то він казав, що І я могла б з ним вирушити. От я на всяк випадок і поскладала речі. Коли пані дозволяє, я б ото завтра рано з Семом і поїхала. Тільки нехай пані напише мені дозвіл і рекомендацію.

— Гаразд, Хлоє, я приготую тобі папери, якщо містер Шелбі не матиме нічого проти. Мені треба побалакати з ним.

Місіс Шелбі пішла нагору, а зрадувана тітонька Хлоя подалася до своєї хатини збиратись у дорогу.

— Ой паничу Джордже! Ви й не знаєте, що я завтра їду в Луїсвілл! — сказала вона Джорджеві, коли той зайшов до хатини й побачив, що вона заклопотано перебирає одіж малої донечки.— Отож я й подумала, що треба опорядити ці платтячка. А сама поїду, паничу Джордже, і зароблятиму там по чотири долари на тиждень. А пані відкладатиме їх, щоб викупити мого старого!

— Овва! — вигукнув Джордж.— Оце-то діло, щоб я так жив! А як же ти поїдеш?

— Завтра, разом із Семом. А тепер, паничу Джордже, зробіть уже таку ласку — сядьте та напишіть листа моєму старому. Розкажіть йому про все, як воно є, гаразд?

— Авжеж,— відказав Джордж.— Ото зрадіє дядечко Том, коли дістане від нас звістку! Зараз я скочу додому по папір та чорнило. А знаєш, тітонько Хлоє, можна ж написати йому й про нових лошат і про всякі такі речі.

— Та звісно ж, паничу Джордже. То ви йдіть, а я тим часом приготую вам шматок курчати або ще чогось смачненького. Бо коли тепер вам випаде повечеряти у вашої бідної тітки Хлої!

Розділ XXII

БЛЯКНЕ ЛИСТЯ, В’ЯНЕ КВІТКА

День по дню минає людське життя. Отак воно минало і в нашого приятеля Тома, аж поки збігло два роки. І хоч він жив у розлуці з усім, що було миле та любе його серцю, і часто з тугою згадував рідну домівку, проте зовсім нещасним ніколи себе не почував.