В нетрях Центральної Азії
- Автор: Обручев Владимир Афанасьевич
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: ДЕРЖАВНЕ УЧБОВО-ПЕДАГОГІЧНЕ ВИДАВНИЦТВО «РАДЯНСЬКА ШКОЛА»
- Переводчик: П. Гонтаренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В нетрях Центральної Азії». Краткое содержание книги:
Гори Караксилу ми обійшли із заходу і йшли далі на південь по неродючій долині весь перехід до хребта Ігер-читаг. Спустившись з нього, пройшли через зарості комишу, тамариску з поодинокими тополями вздовж невеличкого струмка. В заростях, судячи по численних слідах, водяться кабани. На березі струмка ми з подивом помітили велику піч, в якій раніше щось випалювали; судячи з того, що поблизу була купа шлаку, це, певно, випалювали свинець з руди, але залишків житла по сусідству не було; очевидно, рудокопи жили в наметі. Далі ми зустріли групу гірок і біля них джерело, що зрошувало площу довжиною до п'яти верст. Тут ми зустріли сім'ю монголів-торгоутів і заночували по сусідству, оскільки в них можна було дістати молоко. Лобсин, звичайно, розговорився з ними, дізнавшись, що вони того ж племені, що і він. Вони, за його словами, колись відбилися від орд Чингісхана і залишились кочувати в Куруктазі, виловлюючи диких верблюдів. Лобсин дізнався від них про те, що поблизу одного з джерел цієї долини, яка зветься Тунгузликом, є мури старовинного укріплення і біля них давні могили. Я на всякий випадок записав ці відомості.
З півдня долина Тунгузлик обмежована плоским хребтом Куруктаг, на якому підноситься група високих гір. Як розповідали торгоути, біля підніжжя цієї групи є джерела і пасовища, а при них і зимовища торгоутів. Схили цієї групи гір нібито такі круті, що навіть звірі не можуть на них здиратися. В цих горах часто можна чути гуркіт грому, стрільбу з гармат, звуки дзвону, музику, співи. Ці гори буддисти вважають святими. Розповідають, що якийсь святий піднявся колись на вершину, недоступну для людей, влаштував на ній обо, помолився і зник. Група називається Сайхан-Ула. За словами інших, святий залишився в горах і час від часу молиться, викликаючи ті звуки, що їх чують люди. Ці розповіді, після того як я відвідав Долину бісів, яка знаходиться в тих же горах далі на схід, наводять на припущення, що в цій високій, скелястій і труднодоступній групі сильні вітри і бурі, очевидно, і. створюють ці різні звуки, помічені людьми. Я записав ці відомості на доповнення до інших, які збирав про страшенні вітри Ібе.
Торгоути, що ми їх зустріли, кочували в долині вздовж північного підніжжя Куруктагу, займаючись переважно полюванням; добуті шкури вони збували в Токсуні і про дальший шлях до Таріму нічого певного не знали; вони порадили нам іти на південний схід, через старий рудник в поселення Кизилсенір, де знайдеться провідник до Лобнору. Ми так і зробили; перший перехід привів нас до старого рудника Кантбулак у північних передгір'ях Куруктагу. Тут ми знайшли лише сім'ю сторожа, який повідомив нас, що в руднику працюють кілька чоловік в зимовий період, коли вони вільні від польових робіт; робітники-дунгани приходять восени з Токсуна і добувають свинцеву руду, яку навесні виплавляють під наглядом китайського чиновника, що приїжджає з Урум-чі, куди він і вивозить виплавлений свинець. Рудник же, за словами сторожа, дуже давній, і деякі шахти мають більш як 100 сажнів завглибшки.
Наступного дня ми пройшли до селища Кизилсенір. Це маленький оазис біля підніжжя Куруктагу, з заростями комишу, тамариску, гаєм тограку, джигди, саксаулу і навіть плодових дерев, що їх розвели таранчі-мисливці, які сюди переселилися з Люкчуна років з тридцять тому. Один з них погодився провести нас до ріки Тарім, до якої ще лишилося близько 120 верст. Шлях ішов через плоскі верхів'я Куруктагу, над якими підносилися вище окремі гори. Провідник називав мені їх імена, але я відразу не записав цих назв, а потім забув. Місцевість була мілкогірна і пустинна, та на третій день подорожі ми зустріли цілий ліс із тополь, обмежований заростями тамариску і комишу; тут ще зберігся рукав ріки Кончедар'я, який тече з Південного Тянь-Шаню і вздовж південного підніжжя Куруктагу відхиляється від решти рукавів цієї ріки далі на схід. Недалеко від нашої зупинки на березі річища виднілися мури фортеці та руїни фанз давнього міста Емпень. Провідник повідомив нас про те, що хтось розкопував ці руїни, але нібито нічого цікавого не знайшов; я на всякий випадок записав цю назву міста. Проте ріки тут уже не було, тягнулося широке сухе русло, що його засипав пісок невисоких, заввишки в 1,5–2 сажні, барханів, звернених положистими навітряними схилами на північний схід. По старому руслу були розкидані сухі стовбури тополь, деякі з них ще стоять прямовисно, до половини засипані піском. Можна гадати, що пануючі північно-східні вітри, засипаючи піском русло-ріки, примусили її відсунутися на захід.
Бачачи ці сліди колишнього життя при наявності-води, я згадав, що консул перед від'їздом дав мені переклад витягу з старого китайського літопису Ханської династії середини І століття до нашої ери. Він сказав, що в ньому згадується місто на озері Лобнор, руїни якого можуть трапитися на моєму шляху і викликати бажання зробити розкопки.