В нетрях Центральної Азії

З розпитувань у Турфані я не міг дізнатись, чи їздять взагалі цим прямим шляхом. Нам, що звикли під час своїх подорожувань з товарами до всяких шляхів через пустині, досить було знати, чи є на цьому прямому шляху — паша і вода, наскільки великі безводні переходи, чи нема високих та важких перевалів, щоб зважитися його пройти. Про це можна було довідатися в Токсуні.

Від Турфана до Токсуна близько 60 верст і дорога йде по північно-західній окраїні Лукчунської западини. Праворуч підносяться плоскі горби і косогори червонуватого кольору з бідною пустинною рослинністю, а ліворуч розгортається окраїна цієї западини з селищами, садами і полями таранчів на кяризах і струмках, що відбігають з околишніх висот. Вони тягнуться вузькою стрічкою понад підніжжям цих висот, а трохи далі на південний схід поступаються перелогами, що вже заросли полином і колючкою й свідчать про те, що колись води для зрошення вистачало на більшу площу. А ще далі в цьому напрямі видніються зовсім голі бурі купини з білим нальотом солей, що нагадують груддя в посуху виораного поля і тягнуться ген до небосхилу. Це просочені солями і гіпсом сухі відклади на дні Лукчунської западини, поміж якими на південному сході синіла поверхня соляного озера Боджанте.

За пікетом Дадун селища й поля траплялися частіше, бо сюди заходили арики і розгалуження ріки, що тече з боку кряжа Даванчин, який ми перетяли з німцями, йдучи з Урумчі в Турфан. Він тягнеться далі на південний захід, відділяючи западину Лукчуну від западини Урумчі, пролягає від вічноснігової групи Богдо-Ули в Тянь-Шань до висот Кара-Узень, також увінчаного. снігами на південному заході. Там, де починалися ці поля і сади Токсунського оазису, ми заночували на краю зібраного кукурудзяного поля. Залишки стебел кукурудзи ми використали як паливо для багаття, а корм для тварин довелося купити у селищі. На другий день опівдні ми вже прибули в Токсун і зупинилися в передмісті на заїжджому дворі, який нам рекомендували ще в Турфані.