Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Незабаром Справний перестає вивертати голову і ледь-ледь наддає ходи. Ми летимо по дорозі, що перетинає похмурий густий ліс, мов по ущелині. Зрідка копито глухо б’є в корінь, і звук удару лунає на весь ліс. Сойки метаються над нами і швидко відстають.
Справний біжить впевнено і легко, наче вік бігав так, на Грушевий з Глухарки, і його впевненість передається мені. Ніхто не зможе затримати цього коня, який ніби линув над землею. Мимо — вересова галявина, на якій невиразно видніється фіолетове шумовиння суцвіть, сосновий бір з шевронами підсочки на червонуватих стовбурах — у ньому і в цей дощовий день сухо й лунко, як в ангарі, і густо пахне смолою, що витікає з переповнених жерстяних лійок… Березняк… Тут, серед чорно-білої строкатості стовбурів, Справний раптом насторожується, вигинає довгу шию, яка звідси, згори, здається особливо тонкою, стриже вухами й пофоркує.
На всякий випадок притискаю колінами жеребцю боки — б’ю каблуками — здається, у кавалеристів це називається «дати шенкелів», і Справний відгукується на моє невміле правування, він переходить у галоп. Я ледве встигаю відриватися на стременах від сідла, щоб не плюхнутися на круп не в лад з скачкою, кулемет боляче черкає по ногах, та ліс уже кінчається. Жеребець, оберігаючи губи, слухається підтягнутих вудил і знову вбивається на рись; мене виносить до трьох яблунь-кислиць, як на літаку, і ось уже відкривається Грушевий — самотній хутір, один із тисяч поліських хуторів, наїжачений і сонний під дощем.
Мене пропустили до Сагайдачного!.. Клюнули. Отже, й зворотний шлях буде вільний.
Старий, вислухавши мене, дістає свою «катюшу» і починає кресати уламком терпуга об кремінь. Іскри летять угору, минаючи обсмалений трут, і мировий посередник нетерпеливиться. Терпуг у тонких, сухих пальцях літав вгору-вниз, б’є об камінь, сухо тріскаючи. Та ба, вогню немає. Я міг би допомогти Сагайдачному, діставши таємну коробочку з сірниками, проте знаю, що для нього робота з кресалом — священнодійство. Стареча примха? Але, можливо, в сімдесят років це дуже важливо — самому видобувати собі вогонь?
Нарешті одна іскра потрапляє в обсмалений трут, мов бджола у вулик, осідає там, збільшується, пухне на очах, і Сагайдачний, піднісши трут до випнутих блідих губів, роздмухує його.
За вікном — дощова сутінь, у скельцях пенсне в Сагайдачного світяться два жовті вогники, але його очей я не розрізняю, вони сховані за блискучими скельцями.
Зате я бачу, як дивляться на мене католицький глиняний Христос з колючим вінком на голові, і богоматір із складня, і Будда, що сидить схрестивши ноги, і більмастий, кудлатий Зевс, і схожий на орла з німецького кітеля крилатий Ра… Заспокойся, промовляють вони, усе вже було, усе вже ми бачили — і праведників, які палко бажали знищити зло, і переможців грішників, і грішників страчених, і страчених праведників. І все повторювалося, повторювалося… Чогось моя певність у тому, що Сагайдачний допоможе мені, звітрюється.
Я одвертаюся від богів. У них божі справи, у мене — людські.
Тьмяно світяться тиснені золотом слова на корінцях книжок, мерехтять кришталеві підвісочки старовинних бра, якісь незрозумілі солодкі пахощі розливають віяла. Ми самі на цьому книжковому острові, якщо не брати до уваги тонковидої молодої жінки у солом’яному капелюшку, яка усміхається крізь напівсутінки з фотографії. У сінях стукотить товкачем колишня сільська красуня на ім’я Марія, яка прийшла до цієї оселі, щоб замінити жінку в солом’яному капелюшку, та так і залишилася додатком до пам’яті про неї.
Сагайдачний закурив свого тоненьку цигарочку і, задерши гостре підборіддя, випустив кільце диму. Ото людина — смалив найлютішу мужицьку махру, а дим вився інтелігентними світлими кільцями.
— Отже, ти пропонуєш мені взяти участь в афері… обмані,— промовив Сагайдачний. — Вашою мовою це звичайно, називається військовою хитрістю?
— Інакше з ними не впораєшся. Усе залежить від вас. Тільки вам вони повірить.
Чомусь у мене був винуватий тон. Я нібито просив пробачення за те, що змушений вдаватися до хитрощів.
— Семеренкова вони кинули в кар’єр, — сказав я. — Поранили й кинули. Щоб мучився.
Ледь здригнулися пальці, що тримали цигарку.
— Я не приховую, що це небезпечно, — додав я. — Вони ж звірі! Фашисти!