Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Отже, це вона, — промовив батько. То він так про мене сказав, і очеретяна скіпка освітила його усмішку. Не міг дочекатися, коли вже мене побачить. Він зайшов до кімнати, а я застерегла: уважай на бабусю. Він спочатку здивувався, а потім засміявся: яка бистроока дівчинка!
Бач, на той час ще була жива мати моєї матері; її загортали у шкіру, щоб вона не дряпала себе брудними нігтями. Вона так всохла, що зробилася маленька, як дитина, висохла до такого стану, якого, здавалося б, не могла сягнути жива істота: була зовсім скоцюрблена і німа. Можна було уявити собі, що підносиш її і трусиш, як гарбуз, і запилюжені нутрощі торохтять у неї всередині. Часто я сама, маючи заледве шість років, брала її на прогулянку: піднімала, заносила на свій човен і веслувала. Отака вона була крихітна. Батько переступив через неї та сів біля нас. З’їж що-небудь, з’їж, — припрошувала мати. Були датчі в кокосовому молоці, рис, буйволячий сир, дзбанок просяного пива, що його мати сама варила. Цілий дім пахнув щастям і їжею.
За хвильку, — відповів батько. Я спостерігала, як він одкрив свою торбину і витяг щось червонувате, схоже на глину. Він з такою любов'ю торкнувся того предмета своїми тонкими долонями, що я зрозуміла: це була джат. Він обережно поклав її під стіною.
Я веслую; бабуся біля мене в човні. Її маленьке обличчя задерте до неба. Ми уникаємо великого каналу, який провадить до моря. Я поволі гребу посеред очеретів, повз зелені обшири рису, в сонячному світлі й в теплі, наді мною ширяють бабки. Вода мутна і бура; обличчя моєї бабусі стає ще темнішим проти сонця, ще більш поморщеним, але її ніщо не засмучує, ніщо їй не заважає. Я співаю їй:
Кіем відомий своєю магією. Навіть ви, безбожники з Тіому, кличете нас, коли вам треба вилікувати хвороби або вигнати привидів. У нас є потужні хірурги, цілителі леопардів, цілителі крокодилів і цілителі птахів, як мій батько; так звані «люди туману». Можна побачити, як вони дім за домом відвідують хворих людей: статечні, урочисті, сидять випроставшись у своїх човнах, за спиною звисають мавпячі шкури, в руках маленькі торбинки з жаб'ячої шкіри; їхні помічники виють і б'ють у мідні дзвони. Крім лікування, вони також благословляють музичні інструменти, позбавляють від бородавок, прикликають місяць. Вони борються з відьмами, які поночі гасають лісами. Якщо ти раптом втратиш душу, вони можуть, одягшись у сіре чаплине пір'я й закривши очі, перенестися на сяючу землю і пошукати тебе там.
Вночі вони пропливають повз наші доми, б'ючи у дзвони. Ми спостерігаємо за ними, поприсідавши навпочіпки у дверях. Їхні човни пливуть, низько занурившись у воду, обтикані смолоскипами. Звідусюди чути звуки шемрання: то люди підкрадаються до дверей, піднімають запинала, вдивляються у відблиски на воді. Човен зупиняється, швартується до стовпа, до нього спускається мотузяна драбина, і вони піднімаються в дім. Це не наш дім. Тепер уже звідусіль чути зітхання, співчутливі бурмотіння і… таємний тріумф. На Кіемі завжди радієш з чужого нещастя.
Так, вони всі такі, окрім моєї матері. Вона нічого не розуміє; вона занадто дурна, щоб навчитися поводитися як слід. Її співчуття справжнє. О! як жахливо! — стогне вона, заламуючи руки, а іноді навіть ридає над горем інших. Вона плаче над людьми, яких ми навіть не знаємо, ба гірше — над людьми, яких ми знаємо, як, наприклад, ота потворна Деб-Нін з очима-щілинками і задертою губою, що ото щоразу плює у воду, коли ми пропливаємо повз, і дозволяє своєму синочкові розгойдувати мій човен, а сама дивитися, шкіриться і нічого йому за те не каже. Деб-Нін захворіла, коли мені було тринадцять, — раніше, ніж захворіла я. Вона кашляла і лежала на підлозі з опухлим стегном. Всі зітхали, а насправді раділи з того, бо ненавиділи Деб-Нін; я впевнена, що хворобу на неї наслала відьма. А моя мати рюмсала. Ой, бідна жінка. Уяви собі, який ідіотизм. Я сказала матері: та якби ти захворіла, вона б тільки зраділа з того. Мати витріщилася на мене, і знову їй на очі навернулися ті нікчемні сльози. Сльози були її багатством, тим єдиним, чого вона мала подостатком.