Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
І мовила ангел:
Я вже знаю, що це таке — писання. У нас складали мапи: мапи моря, мапи вод між Тінімаветом, Седсо і Джівом. І мапи річок, власне, великих рік — Діет, Катапней і Тадбаті-Нут, рік, що створили нашу країну боліт на своєму шляху до моря, яке оточило нас звідусіль. Ми складали ті мапи на шкірах. Спершу слід було намалювати лінії розчиненим водою попелом, а потім обвести їх шматочком гарячого заліза. За багато сезонів наш дім наповнився отими мапами, порозвішуваними на стінах: зі скрученими краями, у світлі очеретяної скіпки вони скидалися на маски.
Якщо хочете почути мій анаднедет, то розпочати доведеться з мапи, і це має бути мапа країни Кіем. Мапа Кіема, Чорної Землі, вологої та блискучої, що її звуть іще Коров'ячою Щелепою. Я описала б її наступним чином:
Є три ріки, що наповнюються й живляться сотнею приток; бурі, повноводі, вони вивергають свою ношу в море. На прузі моря постають сяйливі гирла, лагуни, що ширять запах намулу, плаский заболочений ландшафт, що його так полюбляють птахи. На півночі зачаїлися дрімучі праліси; тут ріки мчать свої води серед тиші. Ближче до заходу берегова лінія переростає у блакитні пагорби, на яких облаштовано терасові сади; повітря тут холоднішає. Великий храм дивиться згори на села, розкидані подекуди у багнюці.
Це одна мапа. Але є й інша.
Хатини стоять на палях; біля них у багні лежать шкіряні човни, припнуті до жердин. Цей світ наскрізь просяк вологою. По ньому пролягли вузькі протоки, проходи поміж хатинами, і зеленкаве світло тихо відбивається проти неба. Є тут і ліс, а в ньому кишить від джодіаму, які ссатимуть твою кров, хіба що завбачливо прихопиш зі собою курячі кістки, загорнуті в бананове листя; таку поживу вони люблять, отож лишень почуєш у темряві дзижчання їх крихітних дзвіночків — мерщій клади цю свою офіру на коріння дерева. Ліс повен небезпек: відьми гарцюють на своїх гієнах; душі померлих ховаються під личиною величезних кажанів-плодожерок; галявини, оточені забризканими кров'ю частоколами, де приносяться жертви при настанні воєн, землетрусів, епідемій, штормів на морі. Отакий ліс, густий і урочистий. А далі — річки, що течуть собі під деревами, брунатні й мерехтливі; вагітні жінки ходять туди молитися і кидають у воду намисто Джабджабноту, гіпопотам’ячому богові з роздутою утробою і важкими жіночими грудьми. Якщо повернути від річки та повеслувати човном у котрийсь із рукавів, відкриваються розлогі намулові рівнини, що іскряться на сонці; тут полюють на вугра, а небо забарвлене легкими мазками фламінго. Тут можна надибати яку-небудь стареньку, яка занурює свій дзбанок у води священної ріки Діет; якщо у такий дзбанок зазирнеш — позбудешся очей.
Отам-то, власне, ми й жили — в Кіемі. Ми були готан, злидарі, без жодного статусу. Інші називали нас «людьми без джат». Так нас називали, поки я була малою, ще до того, як захворіла: пізніше нас почали називати іншими іменами, гіршими. Хоч би як нас обзивали, хоч би що казали, мама усміхалася до кривдників. Усмішка в неї була непевною, що зветься — усмішка ідіота. Усміхалася, заламувала руки під спідницею, дивилася тривожно і починала плакати. А потім знову посміхалася. Так тривало роками.
Але він, мій батько, не був одним з нас. Мій батько мав джат, і його джат була однією з найсильніших на півдні Тінімавету. Він був вельможею, сином керманича, цілителем птахів, який навчався у двох чанаві на пагорбах. Він умів читати воду. Вмів читати з облич, дерев, громів, криків сови і мертвих цвіркунів. Скільки себе пам'ятаю, він був геть сивим. Що іще можна про нього сказати? Я любила його, та й зараз продовжую любити. І я схожа на нього, завжди була схожа на нього, а не на матір.
Коли я була зовсім малою, він не жив з нами. Був тоді у вчителів-чанаві. Мати часто про нього розповідала. Коли інші діти мене дражнили, вона казала: почекай-но, ось прийде твій батько… Тоді матимеш джат, найкращу джат у світі. А хто мій батько? — питала я. Вона відповідала: річковий король. Людина з місяця, принц, зірка, що скотилася з неба. Отож я навіть не здивувалася, коли одного дня він устромив голову в двері, і я побачила його сиве волосся і таку ж бороду, що скидалися на світло зорі чи дощ.