Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Батько не плакав. Перед лицем страждання він завше був спокійний, гідний. Він знав, як це — бути сумним. Думаю, він був сумніший за матір, незважаючи на всі її нещастя, тому що розумів більше. У нього не було того захисту, що дається невіглаством. Він не міг плакати через смерть якоїсь там страшної жінки, такої як Деб-Нін, але був з того приводу ще сумніший, тому що всі були в жалобі за істотою, яку ненавиділи, тому що світ був огидний і просотаний брехнею. Він забрав мене на свій човен. Ми спустилися потоком від Тадбаті-Нат у напрямку великого каналу, подалі від похорону, від грифів, що кружляють поблизу, від смороду вогнища, від диму, що заповзає до лісу, від бамкання дзвонів і виття численних голосів. Ми попливли у відкрите море. Батько веслував, аж поки ми не досягли місця, де повітря було чистим і не чути було похорону. Вода синіла, а сонце так гріло, що ми повідкривали свої солом'яні парасольки і вмостилися під ними і дрейфували, щасливі, на високих хвилях. Довго грали у в’єт, і одного разу мені навіть вдалося перемогти. Потім ми розгорнули взятий з собою обід, поїли й попили. Повернулися аж тоді, як сонце занурилося у хвилі, в селі запалили вогонь у хатинах, а Деб-Нін перетворилася на попіл.
Я знаю, що люди помітили нашу відсутність на похороні та що це дало їм ще більше підстав наговорювати різне на нас. Нас підозрювали в чаклунстві, в нацьковуванні джат на людей. І, можливо, вони мали рацію, принаймні щодо мене. Батько був занадто добрий, щоб завдати комусь шкоди, а мати була занадто дурна для цього; але я… я не була ані святою, ані дурепою. Часто замислювалася над цим, запитувала себе — чи я часом не відьма? Вертіла цією думкою так і сяк, відчувала піднесення й страх. В Кіемі часто викривали відьом та відьмаків, які самі не підозрювали своєї природи, тих, у яких сиділо зло і діяло без їхнього відома, звичайних людей, селян, рибалок, бабусь, ба навіть дітей; вони вищали зі страху, коли їх вели в ліс, аби очистити. Очищення полягало в тому, що цілителі вбивали їх, вбивали в них зло, нищили їхні джат. З лісу вони поверталися простими й лагідними. Ходили нерішуче, мали слабку пам'ять, весь час боязко усміхалися і врешті губилися десь або ставали жертвами крокодилів.
І тоді я вперше запитала себе: а раптом я чаклунка? Може, це я вбила Деб-Нін? Звісно ж, я раділа з того, що вона померла, я зловтішалася, тріумфувала: це змусило мене почуватися сильною й щасливою в оточенні світла й води. Я була щаслива з того, що пробула на морі з батьком цілий день, поки та страшна баба шкварчала у власному жирі. Та потім злякалася, що цілителі викриють мене і заберуть у ліс, щоб позбавити мене моєї сили. Але ще пізніше подумала: я не відьма, не можу я нею бути. Принаймні, я не настільки сильна, щоб завдати аж такої шкоди. Бо якби я була відьма, то ой як багато було б у Кіемі мерців. Дим поховальних церемоній заступив би сонце.
Поки ми були на воді, батько розповів мені про смерть. Я досі пам'ятаю його голос, його м'який погляд; пам'ятаю те, як його волосся й обличчя поцяткувалися світлом, просіяним крізь солом'яну парасольку, і те, як він оперся спиною на облавок і розповів таку історію:
Перший чоловік, на ім'я Че, був ідеєю, породженою зливою.
А перша жінка, на ім'я Киомі, була ідеєю, породженою слоном. Цей творець не просто був слоном: він був винахідником слона, і зробив його як форму, аби самому в ній вміститися. Він був винахідником самого себе.
А злива зробила чоловіка Че. Вона взяла свій маленький кістяний ніж і вирізала фігуру чоловіка з оленячої шкіри. А потім розшила її геть усю шматочками коралу, бурштину та слонової кістки, і коли закінчила — отримала найвродливішого в світі хлопця. І відтоді жоден парубок не міг зрівнятися вродою із тим першим, хоча ми й любимо казати: «красивий, як Че». І ніхто відтоді не міг зробити з оленячої шкіри нічого такого, що дорівнялося б йому красою. А в його третій хребець злива заклала Смерть.
А слон зробив Киомі. Він зробив її своїм бивнем, бо ніколи не використовував жодної іншої зброї. Він вирізав її фігуру з бананового листка і розшив її геть усю шматочками нефриту й мушлями, а ще взяв перо крука, щоб зробити волосся. Коли він закінчив, то отримав найвродливішу в світі дівчину, і відтоді жодна інша дівчина не мала навіть десятої частки її краси. Слон подарував їй чудову здатність: він дмухнув їй в очі сіль, і так вона отримала зір, властивий богам, отож могла бачити світ таким, яким він є насправді.