Соло бунтівного полковника. Вершина

5

Генерал Шершун і полковник Зорій сиділи на льоду посередині широкої дніпровської заводі. Між двома лунками, в яких уже взялася кригою волосінь з малесенькими поплавцями, стояв невеличкий розкладний столик. На ньому все необхідне рибальське начиння: порізана ковбаска, сальце, квашений огірочок, цибулинка і, звичайно ж, пляшечка горілочки. Навкруги, на відстані кількасот метрів — жодного рибалки. Це й не дивно, бо справжні зимові «маніяки», як називала любителів підльодного лову дружина Шершуна, добре знали, що в цьому затоні риби споконвіку не водилося, окрім хіба що дрібних йоржів, які лише збивали мотиля, не даючи іншій рибі, яка могла випадково з’явитися в тих водах, спробувати наживку.

— Ну, ми з тобою й «дурку ламали», — Шершун сміявся, як мала дитина, що вперше побачила живого клоуна, в якого відпав накладний ніс. — Єдине тривожить: чи не занадто професійно ми грали свої ролі. Ти — пришелепкуватого фонвізинського Митрофанушку, а я — бальзаківського батька Горіо, покинутого й приниженого власними доньками.

— Припустімо, я не зовсім погоджуюся з вашими, пане генерале, висновками, — удав ображеного Зорій. — По-перше, я так старався, а ви мене відразу Митрофанушкою… А по-друге, наскільки я пам’ятаю, у батька Горіо не обидві доньки були падлюками. У котроїсь щось там у серці ще ворушилося.

— Та ні, то щось ворушилося в котроїсь із дочок шекспірівського короля Ліра, — веселився далі Шершун. — Хтось би оце почув наші мистецтвознавчі дослідження й оцінки! Театрали, їдять його мухи!