Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Фандор, щойно почувши про лікаря, який мав асистувати Полю Дропу, не на жарт стривожився. «Якщо Поль Дроп, — міркував він, — і справді, як я, на жаль, підозрюю, Фантомасів спільник, то чи не зібрався він перевдягнути злочинця на лікаря й звелів нікого не пускати. І все для того, аби виконати його наказ убити Елен хлороформом чи скальпелем: адже так заманулося Фантомасові. — Журналіст повів свою думку далі: — Якщо в них такі наміри, я їм перешкоджу».
Фандор нишком ввійшов до бічної кімнати, яку показав служник, і відразу побачив наготовлений одяг.
— Мадемуазель Данієль!
— Що, пане професоре?
— Хворі вже сплять?
— Так, пане професоре, не сумнівайтеся.
Данієль відповідала стишено, так само запитував її і професор. Медсестра сиділа на високому стільчику біля операційного столу, підтримуючи однією рукою знекровлену голову заснулої жінки, а другою з допомогою спеціального пристрою забезпечувала їй дихання сумішшю кисню і хлороформу. Все відбувалося в своєрідній робітні, де замість стелі були вікна, звідки лилося яскраве денне світло. Підлога і стіни були кахляні. Кутки приміщення заокруглені, усюди в цій операційній залі, обладнаній найновішою апаратурою, панувала сувора чистота; в око впадали автоматичні пристрої для миття рук, ванночки, крізь які текла дистильована вода, знезаражуючи інструменти. Посеред зали стояв операційний стіл, проте — ото дивина! — стіл був не один, та й пацієнтка лежала не одна. Поряд стояв ще один стіл, а на ньому ще одна, теж заснула жінка: їй давала хлороформ друга медсестра, стара Фелісіте.
Професор Поль Дроп, весь у білому, стояв між чотирьох жінок. Руки йому обтягували тоненькі гумові рукавички, обличчя закривала ніби густа вуаль, крізь яку не проступали риси обличчя. Проте відкриті очі цього чоловіка в масці, закутаного з голови до п'ят, світилися похмуро й несамовито. Професор підійшов до двох жінок, яких мав оперувати. Час від часу він глибоко зітхав, несміливо підносив спальпель до передпліччя однієї з хворих. Потім непевно відступав.
— Ця операція, — звернувся він до Данієль, — найсміливіша з тих, за які я коли-небудь брався. Данієль! Якщо вона вдасться, я зможу казати, що здійснив найвидатніший хірургічний експеримент століття — переливання людської крові.
Медсестра заворожено дивилася на хірурга, а той знову підійшов до жінки, що лежала праворуч, і з безмежною лагідністю мовив:
— Люба моя бідолашна дівчино… Це тебе я хочу врятувати, це задля тебе йду на страшний, нечуваний ризик. Так, — провадив він далі, нахиляючись, немов хвора могла його почути, — щоб до тебе, безневинного створіння, знову повернувся розум. Твоєму серцю і твоїм жилам потрібна нова кров. Треба, щоб вона відродила твій атрофований мозок, уражений тяжкими струсами. Тільки такою ціною ти можеш повернути свідомість, знову стати жінкою, колишньою Дельфіною.
Професор дав знак медсестрам зсунути операційні столи, і оголені руки пацієнток, готові до операції, зблизилися, торкнулися, лягли поряд. Якусь мить Поль Дроп дивився на них. З вуст злетіло ледь чутне бурмотіння:
— Жаль, жаль, що рятувати одну життям другої. Це жахливо, але… — Хірург усе ще вагався. — Чи маю я на це право? — запитав сам себе. А тоді стрепенувся: — Та яке це має значення!
Людини вже не існувало, лишився тільки лікар. Поль Дроп уже не відчував ні співчуття до жінки, якою мав пожертвувати, ні кохання до тієї, яку прагнув урятувати. Під його скальпелем лежали тільки два піддослідні об'єкти, безвісні, безіменні й незначущі. Професор коротким рухом перетяв одну з плечових вен жінки, що лежала поряд з Дельфіною. Великим пальцем лівої руки затулив її, щоб не витікала кров, і так само надрізав руку Дельфіни. Тоді приклав до обох ран невеликі пристрої, з'єднані між собою, і наклав джгути на передпліччя.
— А зараз, — гарячково бурмотів він, — згідно з законами кровообігу, я маю зробити ще два надрізи на ногах. І тоді кров однієї тектиме в тіло другої, і Дельфіну буде врятовано, що ж до іншої…
Професор умовк. Він не помітив, що говорить надто голосно. Не бачив і занепокоєних облич медсестер, що давали хворим хлороформ, не чув, як відчинилися двері і на порозі постав якийсь чоловік, як підійшов до нього і взяв і за руку. Середнього зросту, але обличчя його, як і самого хірурга, приховувала щільна марлева пов'язка аж до очей; волосся покривала полотняна шапочка, а сам відвідувач був у білому медичному халаті Чи той це, кого чекав професор Поль Дроп?
Проте запитувати не було коли. Чоловік обпік його поглядом, і хірург почув тремтячий схвильований голос: