У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Наче побоюючись, як би Альбертина не засумнівалася, що мені після такої тривалої перерви уже знову в неї не закохатися, я згадував (мовляв, такий я вже дивак), як я сходився з іншими жінками, яких я, з їхньої чи моєї вини, занехаяв і з якими, попри всі намагання, не зумів більше зійтися. Отож могло здатися, що я виправдовуюся перед Альбертиною за свою нездатність знов її покохати, ніби допускаючись при цьому якоїсь негречности, і воднораз намагаюся витлумачити їй, що в мене трохи осібна психологія. Проте, виправдовуючись у такий спосіб, розповідаючи про Жільберту, з якою в мене було все майже не так, як оце відбувалося з Альбертиною, я тільки хотів надати моїм запевненням більшої переконливости, якої, як мені здавалося, їм бракувало. Відчуваючи, що Альбертина сприймає наповажне моє намагання говорити з нею «навпростець», бачачи, що вона визнає мені рацію, я перепросив за щирість і сказав, що правда, як я знаю, завжди колюча, а в цьому разі ще й може здатися їй неймовірною. Альбертина, навпаки, подякувала мені за відвертість і додала, що дуже добре розуміє такий частий і природний стан душі.