У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— Вона покликала вас на сніданок, — суворо нагадав мені голова суду, коли повіз уже подаленів, а я рушав зі своїми приятельками до готелю. — У нас із нею напружені взаємини. Вона вважає, що я її занедбав. Ба! Зі мною дуже легко ужитися! Я завжди напоготові: досить мене покликати — і я вже так і вродився. Але їм хотілося нарвати на мене ярмо. А це вже зась, — вимовив він із лукавою міною і підніс пальця, ніби щось угадуючи і щось доводячи, — не на того напали. То був би замах на свободу мого відпочинку. Я мусив сказати: «Годі!» Ви нібито з нею дуже добрі. Коли вам стукне стільки років, скільки мені, ви побачите, який нікчемний світ, і пошкодуєте, що так дорожили-ся всілякими дурницями. Ну, я ще пройдуся перед обідом. Бувайте, дітки! — зарепетував він як на пуп, ніби був уже від них за півсотні кроків.

Коли я попрощався з Розамундою та Жізеллю, їх здивувало, що Альбертина спинилася і не йде з ними. «Гей, Альбертино, чого дляєшся, знаєш, котра вже година? — «Ходіть додому, — поважно промовила Альбертина. — Мені треба з ним побалакати», — додала вона, показуючи на мене з покірною міною. Розамунда і Жізель поглянули на мене так шанобливо, як ще ніколи досі. Я тішився свідомістю, що бодай на мить, на очах у Розамунди і Жізелі, став чимось важливішим для Альбертини, ніж повернення додому, ніж її приятельки, і що між нами такі секрети, в які утаємничити їх годі. «Хіба ми не побачимося з тобою ввечері?»

— «Не знаю, це залежатиме від нього. Про всяк випадок — до завтрього». — «Піднімаймося до мого номера», — сказав я, коли Альбертинині товаришки пішли геть. Ми сіли до ліфта; при ліфтері вона мовчала. Звичка вдаватися до обсервації й дедукції, аби спізнати дрібні справи панів — цих дивацьких істот, які гомонять між собою, але не з ними, розвиває у «службовців» (так ліфтер називав прислугу) більший хист угадувати думки, ніж у панів. Наші органи атрофуються або, навпаки, міцнішають чи вигострюються, — залежно від того, зростає чи меншає потреба в них. Відтоді як завелися залізниці, конечність не спізнюватися на потяг навчила нас брати в рахубу навіть хвилини, тоді як давні римляни, опанувавши заледве ази астрономії і живучи куди повільнішим, ніж ми, життям, мали туманне уявлення про години, не кажучи вже про хвилини. Тож-бо ліфтер правильно зрозумів — і збирався розповісти це своїм товаришам, — що ми з Альбертиною були мов не при собі. Але за браком тактовносте він говорив безугавно. Воднораз на обличчі його, замість звичної дружелюбности й радости на думку про те, що він піднімає мене на своєму ліфті, малювалася якась незвичайна скруха і тривога. Не знаючи її причини і бажаючи розважити його, я, дарма що думки мої були поглинуті Альбертиною, повчав його, що дама, яка оце поїхала, не маркіза Камамбер, а маркіза Камбремер. На поверсі, повз який ми якраз минали, я побачив негарну покоївку з подушкою в руках — сподіваючись на якісь датки при від’їзді, вона шанобливо віддала мені чолом. Мене брала цікавість, чи це та, яку я так жадав того першого бальбецького вечора, але до пуття так нічого й не з’ясував. Ліфтер зі щирістю, властивою більшості кривосвідків, почав присягатися мені, але з тією самою заклопотаною міною, що маркіза просила доповісти про неї саме як про маркізу Камамбер. І направду сказати, цілком природно, що йому вчулося в маркізиному імені знайоме слово. Про шляхетство та походження прізвищ титулованих осіб він мав вельми туманне уявлення, що, до речі, характерне не лише для ліфтерів, а й для вищої за рангом шатобратії, отож не дивина, що прізвище Камамбер здалося йому цілком імовірним, адже цей сир відомий, як мовиться, кожному собаці. А проте, оскільки він бачив, що мене не переконати в протилежному, і знав, що пани люблять, щоб уволяли їхню волю і щоб брали на віру очевидну брехню, то як справний служник обіцяв мені віднині казати: «Камбремер». Ніхто з крамарів у місті й ніхто з селян, замешканих ув околиці, де прізвище Камбремер і самих його носіїв добре знали, не дав би такої хиби, як ліфтер. Але персонал бальбецького Ґранд-отеля набрано не з місцевих. Вкупі з усім реманентом його було вивезено прямо з Біарріца, Ніцци та Монте-Карло кого до Довіля, кого — до Дінара, кого — до Бальбека.