У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

роводила без мене у родинному колі, вона дарувала мені її; я міг користати з неї на свій розсуд. Зрештою я наважився сказати їй те, що чув про її спосіб життя, і додав, що хоча жінки, схильні до цього гріха, мені огидні, я слухав через верх їхні імена, аж поки мені названо її спільницю, і що вона, мовляв, легко може собі уявити, як це боліло мені, закоханому в Андре. Був би я меткіший, то, либонь, вибрехав би, що мені називалося й інших Альбертининих спільниць, до яких мені байдуже. Одначе серце мені краяло нагле і страшне відкриття, яке я зробив із Коттаровою допомогою, воно заповнило його вщерть і, крім нього, там не знаходилося місця більш ні для чого. Якби раніше Коттар не звернув моєї уваги на їхні пози під час вальсу, мені б зроду не спало, що Альбертина кохає Андре або принаймні може з нею кохатися, — так само тепер я не годен був собі уявити дещо вже геть для мене нез-мисленне — себто що АльбЬртина, крім Андре, здатна кохатися і з іншими жінками, не настільки душевно близькими їй, щоб це могло бути виправданням. Перш ніж заприсягтися мені, що це неправда, Альбертина, як усяка жінка, яка дізналася, що про неї пащекують, зажурилася, розгнівалася, виявивши люту цікавість до того, хто цей невідомий їй клепач, ще й захотіла зустрітися з ним, щоб завдати йому брехню. Водночас Альбертина запевнила, що — до мене принаймні — вона не має жалю». Якби це була правда, я б призналася. Але ми обоє з Андре ставимося до цього з огидою. На своєму віку ми набачилися жінок із коротким волоссям, чоловічими манерами й нахилами, про які ви говорите, і нічим так не бридимось, як ними». Альбертина дала мені слово чести — слово безапеляційне, хоча й не підперте жодними доказами. Але саме це могло найкраще мене заспокоїти, бо ревнощі належать до розряду тих болісних сумнівів, які швидше розбиває енергія запевнень, аніж їхня вірогідність. Зрештою кохання має тут особливість, що, покохавши, ми робимося підозріливішими і водночас легковірнішими, ми запідозрюємо кохану жінку швидше, ніж будь-яку іншу, і воднораз легше їй віримо, коли та відмагається. Треба кохати аби могти каратися тим, що на світі не лише порядні жінки, тобто, аби це постерегти; і треба кохати, аби бажати, щоб вони були, іншими словами, аби повірити, що вони є. Люди люблять шукати страждань, аби потім їх позбуватися. Слова, здатні нам у цьому зарадити, ми негайно визнаємо слушними — до заспокійливого не присікуються, якщо воно помічне. А потім, хоч би яка різнобічна була кохана істота, дві геть-то засадничі особистості ми принаймні годні в ній розрізнити, залежно від того як вона об’являється нам: як наша чи як така, що поривається не до нас. Перша з цих особистостей володіє особливою силою, притаманною тільки їй, — силою убивати нашу віру в реальність другої та особливою таємницею — таємницею тамування болещів, яких ця друга особистість нам завдає. Кохана істота є для нас то хворобою, то ліком, від якого нам то кращає, то гіршає. Колись на мою уяву вплинув і посилив мою збудливість, звичайно, Сваннів приклад, і я давно вже ладен був повірити в те, чого боявся, а не в те, чого бажав. Ось чому полек-ша, яку дала мені Альбертинина клятва, мало не пропала потому, як мені згадалася Одеттина історія. Але я сказав собі: якщо слушно брати в рахубу найгірше, — не тільки тоді, коли я, намагаючись зрозуміти, чого так катується Сванн, силкувався влізти в його шкуру, а й нині, коли йшлося про мене самого, і я дошукувався правди так, буцімто на моєму місці був хтось інший, — то все-таки не випадає, лише задля того, щоб бути немилосердним до себе, як немилосердний до себе солдат, стаючи не на той пост, де може принести більше користи, а на той, де важить головою, впадати, зрештою, в помилку і вважати одну гіпотезу за правдивішу від інших лише тому, що вона найболісніша. Хіба не лежало провалля між Альбертиною, дівчиною з досить хорошої буржуазної родини, і кокоткою Одеттою, яку ще в дитинстві продала рідна мати? Слово, мовлене одною, не йшло ні в яке порівняння зі словом, мовленим другою. Зрештою, Альбертина не мала тих підстав для брехні мені, які мала Одетта для брехні Сваннові. А в.се ж Одетта кінець кінцем призналася в тому, що відкидала Альбертина! Тож не беручи в рахубу ріжниці у становищі й уявляючи справжнє життя моєї приятельки достоту таким, яким жила, за моїми відомостями, Одетта, я зробив би логічну помилку, не менш поважну, — хай і протилежну, — ніж та, що схилила б мене до якогось припущення завдяки тому, що була б для мене не така болісна. Я мав перед собою нову Альбертину, — таку, якою вона зрештою уявлялася мені наприкінці мого першого перебування у Бальбеку, — щиру, добру, і ось ця Альбертина, пожалівши мене, пробачила мені мою підозріливість і постаралася розбити мої сумніви. Вона посадила мене обік себе на постелі. Я подякував їй за все, що вона мені сказала, заявив, що тепер ми помирилися і що я ніколи більше не грубіянитиму. А проте я порадив їй їхати додому на обід. Вона спитала, чи мені так зле. І, притягнувши мою голову, щоб приголубити мене так, як ще ніколи не голубила і як їй, може, захотілося приголубити мене через те, що між нами згода, провела язиком по моїх губах, силкуючись розхилити їх. Але я їх так і не розімкнув. «Який ви злюка!» — сказала вона.