У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

А проте годі сказати, щоб ліфтер був найзажерливішою людиною в бальбецькому готелі. З погляду корисливости персонал поділявся на дві категорії — на тих, хто відчував ріжницю між постояльцями і віддавав перевагу розумній винагороді старого шляхтича (навіть якщо він 28 днів на місяць давав їм дулю з маком) перед нерозважною щедрістю якогось марнотратника, — такому тринькалу просто бракувало вміння поводитися в товаристві, але при ньому цей брак іменували добротою, — і на тих, для кого походження, розум, слава, становище, манери були порожнім звуком, — усе це для них переважувала цифра. Для них існувала лише одна ієрархія — гроші, які у тебе в кишені або, певніше, які ти можеш дати. Може, навіть Еме, з усім його великим життєвим досвідом, набутим службою в багатьох готелях, належав саме до цієї категорії. Оцінюючи людей таким чином, він тільки не легковажив соціальними орієнтирами та знанням того, хто якого роду; коли запитував, скажімо, про принцесу Люксембурзьку: «А грошей там багато?», то вживав запитальної форми на те, щоб зібрати або остаточно перевірити відомості, перш ніж рекомендувати клієнтові кухаря для Парижа чи посадити нового прибульця до Бальбека за столик ліворуч, сприходу, з виглядом на море. А проте, хоча й зисколюбний, він не став би виставляти своєї зажерливости з такою дурною розпукою. А втім, може, в цьому разі все било так в очі через ліфтерове простацтво. Перевага великого готелю, перевага такого будинку, яким був колись дім Рахилі, в тім, що на досі байдужому обличчі когось зі служби чи жінки вигляд стофранкового, а тим паче — тисячофранкового папірця, хоча б його дали комусь іншому, несамохіть викликає усмішку, а за усмішкою готовність до послуг. А от у політиці або у взаєминах коханців між грішми та послужливістю є ряд перебірок. їх тут так багато, що навіть ті, в кого гроші, зрештою, викликають усмішку, часто нездольні простежити за внутрішніми порухами, які сковують їх, вони вважають себе, та й насправді є, за сором’язливих. Зрекштою все виливається в дуже тактовні форми, як-от: «Тепер я знаю, що мені залишається, завтра знайдуть мій труп». Недарма в товаристві людей справді тактовних мало трапляється романістів, поетів, усіх цих високих істот, які мовлять саме те, чого мовити не випадає.

Тільки-но ми зосталися самі й пройшли в коридор, Альбертина сказала: «Чому ви сердитеся на мене?» Чи була моя брутальність у ставленні до Альбертини стражденною для мене самого? Чи не була вона лише несвідомим викрутом, чи не хотів я просто налякати мою приятельку, не хотів, щоб вона заходилася благати у мене відповіді, ось тоді б я її розпитав і, може, з’ясував, яка з двох гадок, давно виниклих у мене щодо неї, правочин-на? Хай би там що, а, як я почув її запитання, то нараз відчув, що я щасливий, як буває щаслива людина, близька до омріяної мети. Перш ніж відповісти, я довів її до дверей у мої покої. У відчинені двері хлюпнуло рожеве світло, що виповнювало номер, обертаючи білий муслін фіранок, уже запнутих на вечір, у шовк барви досвітнього неба. Я підступив до вікна; чайки знов опустились на хвилі; лиш тепер вони були рожеві. Я звернув на це Альбертинину увагу. «Не збивайте розмови, — сказала вона, — будьте такі самі щирі, як я». Я почав тумана пускати. Я заявив, що спершу їй доведеться вислухати зізнання, зізнання в тім, що з певного часу я перейнявся палким почуттям до Андре, і зізнався я в цьому так просто і так щиро, як зізнаються лише на сцені, а в житті — лише у вигаданому коханні. Повторюючи ту брехню, до якої я вдавався з Жільбертою ще перед першим моїм перебуванням у Бальбеку, але трошки її змінивши, аби ще більше переконати Альбертину в тім, що я її не кохаю, я ніби незумисне прохопився, що мало не закохався в неї, але відтоді багато води збігло, і тепер вона для мене лише близький друг попри все своє бажання, я б уже не зміг воскресити в собі до неї палкішого почуття. Але з таким притиском наголошуючи на своїй байдужості до Альбертини, я, з огляду на одну особливу обставину і з особливою метою, лише увиразнював, чіткіше виявляв той двоїстий ритм, який пульсує в коханні тих, хто надто непевний у собі і коли не віриться, щоб жінка його покохала і щоб він сам покохав її щирим коханням. Вони достатньо добре себе знають і пам’ятають, що й при зустрічах з іншими жінками вони гріли ті самі надії, зазнавали тих самих хвилювань, вигадували ті самі романи, промовляли ті самі слова; заразом вони здають собі справу, що їхні почуття, їхні вчинки не перебувають у тісному й неминучому зв’язку з коханою жінкою, що вони поминають її, що вони тільки обризкують її, що вони обпливають її, як-от хвилі обпливають скелі, і це відчуття власної хибкости ще посилює їхню недовіру до жінки, про яку вони палко мріють, але яка, як їм здається, їх не кохає. Оскільки вона — лише проста випадковість, що виявилася там, де джереляться наші бажання, то чому ж доля неодмінно захоче зробити й нас метою її марень? Отож, відчуваючи потребу вилити перед нею всі ці почуття, такі несхожі на звичайні людські почування, які пробуджують у нас рідні, ті особливі почуття, якими є почуття любовні, і ступивши крок уперед, освідчивши коханій жінці нашу ніжність, наші надії, ми одразу ж відчуваємо страх на думку, що ми їй неприємні, страх і ніяковість, бо ми не знайшли слів, з якими можна було б звернутися тільки до неї одної, бо вони вже нам служили і служитимуть іще при освідченнях іншим жінкам, бо якщо вона не кохає нас, то, виходить, і не зрозуміє, бо, говорячи з нею, ми виявили брак смаку і цнотливости, властивий педантові, який у розмовах із невігласами вдається до неприступних для них тонкощів, — і ось саме цей страх, цей сором породжує контрритм, відплив, потребу знову піти на приступ — хоч би й відступаючи назад, зрікаючися щойно висловленої симпатії, — потребу знову повернути собі пошану, знову підхилити під себе; цей подвійний ритм виявляється в різні періоди одного й того самого роману, в усі відповідні періоди романів такого роду, у всіх істот, схильних дивитися на себе критично, а не хизуватися собою. Якщо у розмові, яку я вів з Альбертиною, цей ритм пульсував трохи дужче, ніж буває зазвичай у розмовах, подібних до нашої, то це тому, що я рвався швидше й енергійніше перейти до протилежного ритму, продиктованого моєю ніжністю.