У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— Покрсвенство — не головна причина куцости нашої візити, — сказала мені Камбремер-старша, якій, мабуть, більше, ніж її невістці набридло говорити: «Ш’нувіль». — Але оцей добродій, — додала вона, показуючи на адвоката, — щоб вас не замучили занадто численні гості, не привів до вас своєї дружини й сина. Вони чекають нас на пляжі й, певно, вже нудяться. — Я попрохав докладно описати, які вони, а потім побіг їх шукати. Круглощока дружина нагадувала квітку з родини жовтцевих; у кутику ока вона мала величеньку лунину. У людей, як і в рослин, характерні риси передаються від роду до роду, тим-то під оком у сина, як і на змарнілому материному личку, сиділа лунина — їхній родовий знак. Моя увага до дружини й сина зворушила адвоката. Він поцікавився, як ведеться мені в Бальбеку: «Ви, мабуть, почуваєте тут себе чужим, адже кругом самі чужоземці». Кажучи так, він пас мене поглядом: він не любив чужоземців, хоча багато хто з них належав до його клієнтів, і зараз хотів упевнитися, чи я поділяю його ксенофобію, у противному разі він дав би задки і сказав: «Звісно, пані X, наприклад, чарівна жінка. Я кажу загалом». Оскільки на ту пору я ще не мав жодної думки про чужоземців, я не висловився проти, і це його підбадьорило. Він навіть запросив мене перевідати його колись у Парижі, щоб оглянути його колекцію Ле Сіданера, й прихопити з собою Камбремерів — очевидно, він вважав мене за їхнього близького знайомого. «Я запрошу вас укупі з Ле Сіданером, — заявив він таким тоном, ніби вірив, що відтепер я житиму мрією про цей благословенний день.