У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Ще в нас була Зажарська, і в неї — дочка Валерія. Дівчинці сім років. Потрібно було підірвати їдальню. Ми вирішили закласти міну в піч, але її треба було пронести. І мати сказала, що міну принесе її дочка. Поклала до кошика міну, а нагору кілька дитячих костюмчиків, плюшеву іграшку, два десятки яєць і масло. І так дівчинка принесла до їдальні міну. Кажуть: материнський інстинкт сильніший за все. Ні, ідея сильніша! І віра сильніша! Я так гадаю... Я навіть у цьому впевнена, що якби не було такої мами, такої дівчинки і вони не пронесли б ту міну, то ми б і не перемогли. Так, життя — це добре. Прекрасно! Але є більш цінні речі...»
Олександра Іванівна Храмова,
секретар Антопольського
підпільного райкому партії
«Були в нас у загоні брати Чимуки... Вони наразилися у своєму селі на засідку, відстрілювалися в якомусь сараї, їх підпалили. Доки не скінчилися патрони, вони стріляли... Потім вийшли обпалені... Їх возили на возі, показували, щоб хтось визнав, чиї вони. Щоб хтось виказав...
Усе село стояло. Стояли їхні батько і мати, ніхто ні звуку не вимовив. Яке серце треба було мати матері, щоб не крикнути. Не відгукнутися. Але вона знала, якщо заплаче, тоді все село спалять. Уб’ють не лише її. Усіх уб’ють. За одного вбитого німецького солдата спалювали село. Вона знала... За різні заслуги існують нагороди, але жодної бракує, найвищої Зірки Героя мало для цієї матері... За її мовчання...»
Поліна Касперович,
партизанка
«У партизани ми прийшли удвох із мамою... Вона прала для всіх, готувала. Треба — і на посту стояла. Одного разу я пішла на завдання, а матері передали, що мене повісили. Коли я за кілька днів повернулася, мама побачила мене, її паралізувало, на кілька годин відняло мову. І все треба було пережити...
Ми підібрали на дорозі жінку, вона знепритомніла. Вона не могла йти, вона повзла і думала, що вже мертва. Відчуває: кров по ній тече, але вирішила, що це вона відчуває так на тому світі, а не на цьому, і коли ми її розворушили, вона прийшла трохи до тями, ми почули... Вона розповіла, як їх розстрілювали, вели на розстріл її і п’ятьох дітей із нею. Поки вели їх до сараю, дітей убивали. Стріляли і при тому веселилися... Залишився хлопчик, останній, іще немовля. Фашист показує: підкидай, я стрілятиму. Мати кинула хлопчика так, щоб убити його самій... Свою дитину... Щоб німець не встиг вистрілити... Вона казала, що не хоче жити, не може після того жити на цьому світі, а лише на тому... Не хоче...
Я не хотіла вбивати, я не народилася, щоб убивати. Я хотіла стати вчителькою. Але я бачила, як палили село... Я не могла крикнути, я не могла голосно плакати: ми йшли в розвідку і якраз підійшли до того села. Я могла лише гризти собі руки, у мене на руках залишилися шрами відтоді, я гризла до крові. До м’яса. Пам’ятаю, як кричали люди... Кричали корови... Кричали кури... Мені здавалося, що всі кричать людськими голосами. Усе живе. Горить і кричить.
То не я кажу, то горе моє каже...»
Валентина Михайлівна Ількевич,
партизанська зв’язкова
«Ми знали... Усі знали, що ми маємо перемогти...
Потім люди думали, що батька залишили, у нього було завдання від райкому партії. Ніхто його не залишав, ніякого завдання. Ми самі вирішили боротися. Я не пам’ятаю, щоб у нашій родині була паніка. Було велике горе — це так, але паніки не було, всі вірили, що ми здобудемо перемогу. Першого дня, коли увійшли німці до нашого села, батько грав увечері на скрипці "Інтернаціонал". Йому хотілося щось таке здійснити. Якийсь протест...
Два місяці минуло чи три... Чи...
Це був єврейський хлопчик... Німець прив’язав його до велосипеда, і той біг за ним, як собачка: "Шнель! Шнель!" Їде і сміється. Молодий німець... Невдовзі йому набридло, він зліз із велосипеда і показує хлопчикові: ставай на коліна... На карачки... І повзи, як собачка... Скакай... "Хундік! Хундік!" Кинув ціпок: принеси! Хлопчик підвівся, прибіг і приніс палицю в руках. Німець розлютився... Почав його бити. Лаяти. Показує: скакай рачки і принеси в зубах. Хлопчик у зубах приніс...
Години зо дві німець грався з цим хлопчиком. А потім знову прив’язав до велосипеда, і вони попрямували назад. Хлопчик біг, як собачка... У бік гетто...