Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Перемогти чеченців ні силою зброї, ні в інформаційній війні Кремль не зміг. І тоді, після появи Путіна спочатку у ФСБ, потім в уряді і, нарешті, в Кремлі, було вирішено влаштувати Ічкерії інформаційну блокаду. Водночас було проведено кілька десятків інформаційних диверсій — раптом майже щотижня в Ічкерії почали викрадати відомих журналістів. Якщо використовувати термінологію військової науки, то інформаційна війна з 1997 року проти Ічкерії була нескінченним килимовим бомбардуванням. На телебаченні, в газетах і на радіо постійно говорили про злих «осіб кавказької національності», які мало не всі терористи, вони ж одночасно «ісламісти-ваххабіти». Лексичний набір ксенофобських визначень був різноманітний і багатий. Утім, відродження традицій радянської пропаганди стосувалося не лише Ічкерії, Путін почав тотальний наступ на кволу російську свободу слова, методично знищуючи спочатку незалежні газети, потім радіо, телебачення, тепер інтернет.
Хто переміг у другій чеченській інформаційній війні? Ніхто. Чеченців переконувати не треба — у них свої давні традиції щодо того, як ставитися до різного роду пропаганди, вони пережили 200 років тому Кавказьку війну, депортацію 1944 року, першу чеченську війну. Насправді жертвою тієї інформаційної війни стали самі ж росіяни, яким брехали журналісти, брехала влада, брехали політики. Навряд чи в цьому випадку доречно говорити про те, що Кремль так формував громадську думку, оскільки на думку населення Кремль ніколи не зважав. Західна преса після заборон відвідувати Ічкерію і створення кількох пропагандистських центрів просто перестала писати про Ічкерію, а західні політики аж ніяк не стали промосковськими.
Приблизно така сама ситуація склалася в 2008 році під час агресії Росії в Грузії. Згідно із соціологічним дослідженням, росіяни раптом несподівано перестали любити Грузію, піддавшись на пропагандистські хитрощі — тоді були придумані нісенітниці на зразок «трьох тисяч убитих у сплячому Цхінвалі». У Грузії ж, навпаки, навіть опозиційні президентові Саакашвілі сили були шоковані тим, що відбувається. Влада Грузії вчинила радикально — кабельні мережі припинили трансляцію російських інформаційних каналів. І не тому, що кремлівська пропаганда могла вирішально вплинути на грузинське суспільство, а радше із принципів будь-якої країни, де йде війна. Ось уже два роки, як російські канали знову з’явилися на екранах, а їх все одно мало хто дивиться.
Як і в будь-якій війні, в інформаційних баталіях має бути супротивник. Для російського телебачення цей супротивник ще й повинен знати російську мову, щоб зрозуміти і вникнути в поширювану та гарно подану брехню. У Грузії прихильників євроінтеграції понад 80 відсотків населення, в Україні — трохи більше половини, але останнім часом серед російськомовного населення України трапився несподіваний перелом — більшість із них стали патріотами всупереч кремлівській пропаганді. У російсько-українській інформаційній війні знову програли росіяни, з яких російське телебачення створило сіру масу. В цьому разі доцільніше говорити не про війну, а про інформаційну диверсію, схожу на те, як диверсанти підпалюють бікфордів шнур, але забувають утекти. Згідно з останнім соціологічним дослідженням, патріотів в Україні стає все більше й більше, зокрема і в російськомовних регіонах півдня та південного сходу країни.
У Кремлі інколи під інформаційною війною мають на увазі кількість публікацій у пресі або репортажів на телебаченні на Заході, які можуть змінити ставлення європейських політиків до Росії й України. Як і в радянські часи, російська влада вважає, що через статтю в «The New York Times» чи «Financial Times» може помінятися політика Білого дому або уряду Великої Британії. Кремль витрачає величезні гроші на зовнішній піар, наймаючи провідні компанії для лобіювання прокремлівських публікацій. Справа ця наївна й абсурдна, тим паче в епоху комунікацій, роботи дипломатів і розвідки. Переконати читача, ба більше, політика в тому, що Росія — «демократична країна» з «розвиненою економікою» не здатні жодні вкладені у піар гроші. Урешті-решт, політику щодо Росії проводять політики, а не журналісти. Останні — лише джерело інформації.