Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Проте небезпеку російської пропаганди не можна недооцінювати. «Інформаційна війна» проти пострадянського простору ведеться постійно, вона лише змінює свою інтенсивність залежно від політичних обставин. Наприклад, у 1990-х роках перший конфлікт Кремля з Лукашенком призвів до того, що на російському телебаченні показали фільм Юрія Хащєватского «Звичайний президент», заборонений у самій Білорусі. Як тільки Боріс Бєрєзовскій, будучи заступником секретаря Ради Безпеки Росії, розібрався зі своїми бізнес-проектами в Білорусі, російське ТБ знову полюбило Лукашенка і надалі не дозволяло собі подібних випадів. Або стосовно Грузії, коли в Кремлі зважили, що після закінчення конституційного президентського терміну Саакашвілі й перемоги на парламентських виборах коаліції «Грузинська мрія» можна зменшити пропагандистський запал.
Спроб обмежити агресивність російської пропаганди було багато. У Туркменистані ще в 1990-х роках російські телеканали ретранслювалися із запізненням. Після перевірки, чи нема в інформаційних випусках нічого крамольного про Туркменбашу, запис запускали в ефір. Подібні обмеження були в Казахстані, періодично припиняли ретрансляції в Киргизстані й Таджикистані — здебільшого з фінансових причин, оскільки російські канали хотіли, щоб їх ретранслювали, але не безкоштовно. Інколи інформаційні конфлікти доводили до заяв міністерств закордонних справ країн, які вбачали в російських репортажах грубу інтерпретацію подій.
Російське телебачення, а зараз й інтернет — справді «зброя». Ба більше, воно офіційно як «зброя» згадується у російській Доктрині інформаційної безпеки, підписаній Путіним у вересні 2000 року. В перший рік свого президентства Путін розпорядився про початок тотальної інформаційної війни, яка більше нагадує постійну диверсію. Щоб диверсійна активність приносила результати, серед головних пріоритетів російської політики щодо пострадянського простору є російська мова. Ні, не мова Пушкіна і Достоєвского, а просто російська мова, якою мовить російська пропаганда. Втрата території з «російськомовним» населенням автоматично стає втратою імперського впливу на населення колишнього Радянського Союзу. Російська мова Кремлю потрібна виключно для утримання телеглядачів.
Здається, тільки зараз ОБСЄ і ЄС почали розуміти, що таке російська пропаганда. Ще не так давно Офіс Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ робив заяви про те, що українська влада обмежує «свободу слова» російського телебачення, коли російських журналістів затримували і депортували з України. Але тепер, здається, в ОБСЄ зрозуміли, що тиражована брехня — це велика небезпека, набагато більша, ніж армійська артилерія. Від снарядів можуть загинути десятки людей, а від російської пропаганди інформаційними інвалідами стають мільйони. Російське телебачення до свободи слова не має жодного стосунку. Під свободою висловлювання все-таки мається на увазі розмаїття думок і поглядів, чого на російському телебаченні нема вже 15 років.
Європейські політики завжди насторожено ставляться до заборон. Проте нині склалася ситуація, за якої і вони почали розуміти, що російська пропаганда — як зіпсований продукт, який має право існувати, але продавати його категорично заборонено. Україна і Молдова дійшли єдиного правильного рішення — заборонити трансляцію інформаційних телеканалів. Сподіваюся, що Грузія також повернеться до цього. Російськомовному простору потрібне російськомовне телебачення, але не кремлівське.
ВИТОКИ РОСІЙСЬКОГО ФАШИЗМУ
Недавно Державна Дума Російської Федерації ухвалила в другому читанні законопроект, що забороняє «пропаганду або публічну демонстрацію атрибутики чи символіки організацій, які співпрацювали з фашистами, а також тих, хто не визнає вироку Нюрнберзького трибуналу». Російські депутати знову опинилися в ролі унтер-офіцерш, підводячи під вирок Російську визвольну армію, що воювала проти СРСР під нинішнім державним прапором Росії.
Здається, це перший випадок у сучасній історії, коли влада вирішує покарати саму себе за свій же державний символ. Тепер, згідно із законопроектом, виготовлення чи збут державного прапора РФ з метою пропаганди або придбання з метою збуту чи пропаганди розцінюватиметься як злочин, а злочинець каратиметься штрафом у сумі — від 20 до 100 тисяч рублів.
Здавалося б, дивний законопроект, найімовірніше, спрямований проти України та сучасних українських організацій, які мають історію боротьби з більшовизмом і що їх російська політична історіографія приписує до «фашистських організацій». Але, як це часто буває, російські політики намагаються люто боротися з ворогом, не звертаючи уваги на власні історію та гріхи. До прикладу, якщо свастику вважати «фашистською», то з 1918 року вона була на нашивках офіцерів і бійців Червоної армії Південно-східного фронту. Пояснювалося це тим, що на фронті воювали калмицькі частини, бійці яких були буддистами, а свастика — один із поширених символів буддизму.