Острів злочинців

– Скільки вам років? – спитав я.

– Шістнадцять, а що?

– Батьки дозволили вам подорожувати автостопом? Я не знаю, чи були б вони в захваті, аби побачили вас, як я, серед тієї зграї в лісі.

– Е-е, пусте, – відповіла вона, знизавши плечима. – Звісно, вони були б незадоволені. Та батьки гадають, що я вже давно у тітки в Цехоцінку. Я мала їхати до неї по­їздом, але мені більше подобається автостоп. Спочатку нас підібрала на дорозі вантажна машина. Ми переночу­вали в селянській стодолі, було шикарно, співали до два­надцятої ночі. Далі проїхали на причепі з дошками, що його тягнув трактор до тартаку. А тепер ви нагодилися. До Цехоцінка, певно, вже недалеко?

– Авжеж. А ви сьогодні снідали?

– Ні. Курки на всіх не вистачило, та я й не хотіла їсти краденої.

У Влоцлавку ми спинилися перед кав'ярнею, і я запросив дівчину поснідати. Коли ми вийшли з кав'ярні, то побачи­ли, що навколо мого «сама», як і слід було сподіватися, зібралася юрба – всі, звичайно, глузували з машини, – та я вже звик до цього. «Не можуть люди вигадати якихось оригінальних прізвиськ для мого ридвана», – подумав я, знову почувши вигуки, що це, певно, машина «з Марса», «з Місяця» і таке інше.

– На вигляд ви людина інтелігентна, – мовила дівчи­на, коли ми вже рушили, – проте ваша машина справді жахлива.

Я спинив «сама».

– Якщо вам не подобається моя машина, можете вийти.

– О боже, – вигукнула вона, – вже й образилися. Через кожну дрібницю ви гніваєтесь. Та гаразд, хай ця машина вважається найкращою в світі.

– Вона негарна, це я визнаю, – сказав я, – але в неї дуже багато інших чеснот.

Якийсь час ми їхали мовчки. Дівчина все-таки образи­ла мене. Мало того, що я ласкаво погодився забрати її з лісу, мало того, що я пригостив її сніданком, – вона, не­вдячна, ще збиткується з моєї машини…

День був безхмарний, гарячий, від нагрітої поверхні шосе пашіло жаром. За Нешавою дорога пролягла близько до Вісли, приємно повіяло прохолодою, запахло водою.

– Може, скупаємося? – запропонувала Тереза.

– А ви вмієте плавати?

– Ну, звичайно, вмію.

– Але ж у Віслі не слід купатися. Це зрадлива річ­ка, – пояснив я. – А от вмитися можна. Ззаду в машині є несесер, у ньому мило й рушник.

– Вам здається, що я невмита?

– Ну, руки у вас не дуже чисті.

Це була правда. Ще коли ми снідали, я помітив, що в неї брудні руки, брудне обличчя. Тоді я нічого не сказав їй, бо не хотів бути неввічливим. Але тепер, коли вона так висловилася про мою машину, я не бачив причини жалі­ти її.

Дівчина зашарілася й слухняно дістала з несесера мило й рушник. Я з'їхав з шосе аж до берега річки, який був у цьому місці дуже низький, і зупинив машину біля самої води.

Тереза закасала рукава барвистої кофти й нахилилася до води. Я теж вийшов з машини і став роздивлятися нав­коло, думаючи про мету моєї подорожі, про загадку, яка чекала пояснення. Тепер я розумів, що мені було б легше її розв язати, якби я дістався на місце так, щоб ніхто не звернув на мене уваги. А через мій дивовижний ридван я одразу ж опинюся в центрі загальної уваги. Може, кра­ще залишити «сама» поблизу кінцевого пункту моєї по­дорожі, десь у селянській стодолі?