«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Так уже й втратили... Куди ж ви йшли?
— На поклик серця і пригод...
— Ох, ви й швидкий,— Тамара посміхалася. Загадковий Сідалковський їй одразу сподобався. Але лякало її одне: іноземець.
— Швидкими бувають тільки поїзди і бігуни на короткі дистанції.
— А звідки ви так добре знаєте нашу мову?
— У коледжі проходили,— не моргнувши оком, відповів Сідалковський, а тоді, обернувшись, поклав руку на спинку сидіння, і його погляд, ніби мимоволі, знову ковзнув по дівочих ногах.
Іншому б стало ніяково. Але Сідалковський цим не страждав: його очі світилися самозадоволенням і добре замаскованим нахабством. Одна пара колін була без капрону, і вони по-весняному біліли. Сідалковський ще раз, оцінюючи, глянув на них і подумав: «Після зими про таку шкіру не скажеш, що вона найкраща в світі».
Тамара начебто розуміла це і прикрасила ноги капроном того кольору, котрий посезонно купувався тільки на чорноморських пляжах і яким жінок ще не могло безкоштовно забезпечити травневе київське сонце. «Такі ноги могли достойно прикрашати вітрини центральних універмагів,— подумав Сідалковський, бо саме в цей час голова його нічим іншим не була забита.— Або брати активну участь у конкурсі краси «Жіночі ноги — 79».
Ноги й справді були гарні. Вони виривалися з-під яскраво вишитого вбрання, обсипаного бісером та блискітками, й опускалися, наче два живих струмені покатого водоспаду, в червоні чобітки. Ті самі чобітки, перед якими схилився свого часу Париж, а тепер був готовий схилитися і Сідалковський.
— Самодіяльність! — вихопилось у Сідалковського.
— Що ви сказали? — несподівано втрутився в розмову «брандмейстер», як про себе прозвав Сідалковський кирпатого юнака з довірливими, короткозорими очима.
— Пробачте. То я згадав, що у нас чудова самодіяльність,— перейшов на прозу Сідалковський.
— А-а! Ми вам і свою покажемо. Це буде пізніше. Після офіційної зустрічі. Після вечері... А тепер знайомимось. Славатій Мурченко. Можете звати просто Слава. На мене усі так кажуть,— він строчив, як апарат, що вибиває тексти телеграм. Сідалковський про всяк випадок відсунувся подалі, бо йому здавалося, що одне із цих коротких речень раптом вилетить від Мурченка і зіб'є йому окуляри «дипломат», з якими Сідалковський, як і з фразами, не розлучався.— Ви з польської делегації?! Мову знаєте чудово! Виступали — колосально! Ми у захопленні!
Мурченко говорив «ми», але Сідалковський ще не знав, від чийого імені.
— Ніхто з наших не повірив. Селекціонер-поліглот. Здорово! Вимова чиста. Акценту ніякого. Ви кандидат? — чи то запитував, чи то стверджував Мурченко.
— Кандидат у кандидати,— нахабно промовив Сідалковський, у якого завжди з'являлася неприязнь до людей, які говорили більше за нього.
— Вимова прекрасна! Чисто літературна!..
— Київсько-полтавський діалект..
— Ви й це знаєте? Нічого. Ми теж здивуємо. У «Фіндіпоші» є Ховрашкевич. Польською розмовляє, як своєю. Своєю, як польською. А втім, може, він і поляк... Під час симпозіуму познайомитесь. Ні, раніше. Ховрашкевич буде на бенкеті. Так!
У Сідалковського хміль давно вивітрився, і в голові почало прояснюватися, як на небі одразу ж після дощу. «У наш час так багато різних декад,— думав Сідалковський,— симпозіумів, тижнів, обмінів досвіду, зустрічей з передовиками, шефами, підшефними, що можна аніскільки не сумніватися: мене прийняли за того поляка, якого зняли в Унгенах, і тепер везуть на бенкет».
Звичайно, незабаром усе стане на своє місце. То чи не краще з цим покінчити уже зараз: зупинити автомашину, вийти на бульварі Шевченка (якраз по ньому вони проїжджають) і переночувати у свого давнього приятеля й земляка, який десь тут знімав кімнатку і наполегливо запрошував у гості?
Але були й інші думки в Сідалковського: а чому б і не повечеряти на дурничку? Тим більше є запрошення. Та й відомо, на таких бенкетах часто сидять люди, які мають відношення до тих учт таке ж самісіньке, як Сідалковський до польської делегації.
Він ще раз оглянувся, ніби відчуваючи на собі чийсь погляд. Тамара показала йому разок чистих зубів, яким у найближчий десяток років ніяка корозія, здається, не загрожувала. Сідалковський посміхнувся у відповідь, але відчув непідробну фальш: посмішка вийшла крива, штучна і одразу зіпсувала настрій. «Тьху,— лайнувся він про себе.— Наче показав зуби».
— От і приїхали! — повідомив Мурченко, по-дружньому поплескуючи Сідалковського по плечу.— Готель «Україна». Один із кращих у місті. Старовинний. У стилі ампір,— він узяв Сідалковського під руку і попрямував до готелю.