Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
— Мені шкода. — сказав Вітчим.
— Мої тато і мама померли. Їх більше немає.
— Приїжджай до нас, — сказав він. — Ми завжди чекаємо на тебе.
— Дякую, — сказала я. — Але мені треба побути насамоті.
Усі померли. Я залишилася зовсім сама. Помер Пес, помер Вовк, померли мої татусь і мама.
Настала ніч, ішов дощ, а під моїм під’їздом стояла машина, в якій сиділи ті, що чекали на мене. Чекали, щоб убити й відвезти до Вітчима.
Я побачила їх, хоч у машині було темно.
Я стояла під деревом, ішов дощ, усі повмирали, а мені доконче треба було потрапити додому.
Зашелестівши паперовими ярличками нового одягу, я повернулася назад. Пройшла вздовж будинків і вийшла до чорної води.
Будинок. Милий будинок, що чекає на мене під дощем. Мені вкрай треба було потрапити туди.
Піднятися в ліфті, вийти на дах, торкнутись рукою хмар.
А потім перейти від однієї вежі до другої, спуститись у свій під’їзд, на свій поверх, до своїх нових дверей.
Вони поставили нові двері й нові замки.
Проте на мене чекали. Піднявшись навшпиньки, я простягла руку вгору до одвірка, щоб знайти там новенький блискучий ключ.
Вони чекали на мене біля під’їзду, і в квартирі було темно.
— Ти нудьгувала?
— Дуже.
— Я теж.
— …
— Залишся.
— Не можу.
— Залишся. Я благаю тебе.
— Мені шкода, але я не можу.
Моя маленька квартирка зберегла пахощі моїх парфумів.
В кухні я взяла ніж. У спальні я залізла на ліжко з ногами, встромила його в стіну і, розрізавши шпалери, засунула руку у приховану за шпалерою порожнечу. П’ять пачок грошей, мій запасний пістолет…
— Файно!
І одразу затисла рот рукою. Адже обіцяла собі бути чемною дівчинкою. Я пляцнула себе по губах і суворо сказала собі:
— Ти ж обіцяла.
— Я більше не буду, — відповіла я.
П’ять пачок грошей, мій важкий і великий пістолет та нові набої. Влучивши в тіло, вони залишають у ньому тридцятисантиметрові отвори.
— 3-ззз-д, — я стрималась і похвалила себе.
Моя улюблена затишна квартирка. Я навіть не можу нічого взяти з собою. Я більше ніколи не повернуся сюди. Але ж Вітчим шукатиме мене тут, і йому буде сумно приходити сюди, і знову й знову блукати безлюдними кімнатами.
Ні. Я мушу залишити йому бодай щось.
Я підійшла до стіни й натисла на вимикач. Аби тим, що чекають на мене біля під’їзду, було видно: я вже тут.
Вони скрадалися попід стінами. Один присів, виставивши пістолета вперед, а ще двоє почали повільно обходити його. Вони полювали, вони йшли крізь ліс, вони спускалися по скелях. Я розуміла, як це багато важить для них, тому була найсумирнішою здобиччю з усіх їхніх пожив.
Я сиділа й чекала на них на краю канапи, у будь — який момент готова підвестися та сказати:
— Згода. Ведіть мене, куди бажаєте. Я розумію. І я піду.
Нарешті один із них сів біля дверей кімнати, а двоє стали позад нього.
Я зробила їх щасливими. Протягом п’ятнадцяти секунд.
— Здаюся, — сказала я. — Можете вести мене до Вітчима.
Вони перемогли. Вони наказали мені:
— Підводься.
Вони виконали завдання, вони впіймали мене, тож були задоволені собою. Я зробила їх щасливими, і тому вистрелила у того, що стояв ближче, вбиваючи заднього, — куля пройшла через його правий бік. Наступна куля поранила його в плече, пробивши серце третьому.
— Побачите Вітчима — сказала я, — перекажіть вітання.
І я вбила його, залишивши для названого татуся трьох мертвих мисливців на згадку про себе.
Моя маленька квартирко, прощавай. Я любила тебе.
Розділ З
Тепер у мене були гроші, тепер у мене був пістолет. От воно — щастя. Я стрибала по калюжах, і бризки мерехтіли скрадливими вогнями вітрин, ліхтарів та вікон.
Оце і є щастя. Лишалося тільки довідатися, кого ще Вітчим найняв для полювання на мене. Цікаво полічити всіх, хто тепер ганятиметься за мною.
Але вночі Вітчим спить у будинку. Сто Кам’яних Воїнів охороняють його.
Тоді я помахала рукою, і жовтенька машинка зупинилась поряд зі мною.
— Куди?
— Я покажу.
Сто Кам’яних Воїнів. Я нічим не докоряла їм. Статуї. У чому можна звинувачувати тих, котрі зійшли з гробниць та вкритих мохом постаментів?
— Це тут.
— Я знаю, — сказав водій.
— Стільки вистачить?
— Авжеж, — відповів він.
Замок Нічних Ігор, Замок Багатоповерхових вогнів та Гучної музики на зарослому дубами пагорбі.