Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
— Я більше не буду.
— Так треба. Дівчатка, які псують батькові речі, мають бути покарані.
І він випростав пазуристу лапу та вдарив янгола, котрий оберігав мої сни. Він убив янгола, який охороняв моє Світло. І вперше в житті я залишилася зовсім сама.
Я поховала їх у дюнах бібліотеки, в білому холодному піску.
Я вистелила їхні могили квітами.
Я плакала, і у світі довкола мене більше не було їхніх золотих крил.
— О, — сказала Мачуха, повернувшись уранці. — Наша дівчинка подорослішала.
А Вітчим, поправляючи перед дзеркалом краватку, сказав:
— Час летить, наші діти дорослішають.
— Влаштуємо вечірку? — запитала Мачуха.
— Авжеж, — сказав Вітчим. — Це треба відсвяткувати.
— Увечері, — сказала Мачуха.
— Увечері, — сказав Вітчим, цілуючи її.
Я пішла, не дочекавшись свята.
Я вирушила на пошуки нових янголів, які охоронятимуть мене тепер, коли я стала дорослою.
Щодо грошей, то мені тоді потрібно було так мало, що, відчинивши сейф, я взяла рівно стільки, скільки вмістилося у моєму рюкзачку. Маленький рюкзачок з прозорими стінками, маленька дівчинка з іграшковими грошима. Хто скривдить мене?
Туп, туп, туп.
— А чому ти сама?
Туп, туп, туп.
— А де твоя мама?
— Я хочу навчатися у вас.
— Ти? — перепитав директор школи. — Ну, що ж…
— Я маю щось принести?
— Табель, довідку і… I адресу, де ти живеш.
Я пішла до поліклініки, де мені написали: «Здорова».
Я купила комп’ютер і надрукувала табель. Як чемна дівчинка, я могла навчатися тільки на «п’ять».
І сумна жінка, вона збирала ганчір’я біля смітника:
— Це ж сотня!
— У мене є ще.
— І це я можу взяти?
— А ви будете моєю мамою?
— Ще б пак, — сказала вона.
Одна кімната — одна канапа. Вона лягла на підлогу.
— Ви виховуєте її самі?
— На жаль.
Розділ 1
Я купила квартиру, я купила нову канапу, а коли вп’яте почула: «Ви виховуєте її самі», я купила нам татуся.
— А що я маю робити? — спитав він.
— Любити мене.
— Як?
— Як дочку.
— Татусю, а що ти мені принесеш?
— Я? Ну, не знаю. А що ти хочеш?
— Собаку.
— Авжеж, — казала мама. — Якщо дівчинці потрібне цуценя…
Вони будили мене зранку лагідними словами, вони купали мене, вони старанно відпрацьовували свою зарплатню, ми були зразковою родиною — тихий татусь, дочка й мати, що любила їх обох…
Потім повернулася до Вітчима:
— Знаєш, хто знову ходить до нашого дому?
— Мсьє И-И.
— Так, — обіймаючи усміхнену Мачуху за стан. — Він знову навчатиме тебе.
Я відвідувала своїх батьків, і ми проводили вихідні вкупці.
Я милувалася хазяйновитим Татусем, я милувалася тим, як Мама готує їжу. Ми сідали разом до одного столу.
Але коли мені виповнилося п’ятнадцять, я сказала:
— Я нікому не потрібна, — і додала, — мені теж ніхто не потрібен.
Я знайшла нових янголів і розпочала нове життя. За цей час рахунок вітчима перетворився в «нуль, крапка, нуль-нуль», а татуся і маму я не бачила майже рік.
Кепсько. Я знала, що вчинила, як погана дівчинка, але тепер їхала до них і хотіла, щоб вони зраділи мені.
Розділ 2
Чи можна сплутати гамівну сорочку з плащем? Чи можна сплутати ковдру, накинуту на плечі, зі шкіряною курткою?
— Татусю, — сказала я. — там біля будинку таксист. Ти зміг би заплатити йому?
— …
— У тебе немає грошей?
— Гроші є, — сказав куплений мною татусь. — Гроші в мене є…
— У тебе поганий вигляд, — сказала куплена мною мама.
— Вітчим хвилюється за тебе…
І я зрозуміла:
— Ви не залишите мене в себе?
— Ми боїмося, — сказали вони.
— Розумію.
— Він дуже просив, щоб ти зателефонувала йому.
Татусь дав мені пальто, а Мама — гаманець.
Продавець став переді мною навколішки.
— Зручно?
Я тупнула:
— Дуже.
— Чого вам ще?
Я залишила пальто в крамниці. Я залишила там гаманець.
— Ти просив мене зателефонувати?
— Не з телефонного автомата, — сказав Вітчим. Його машини не змогли визначити місця, звідки я телефоную.
— А в мене горе, — сказала я.