Вакансія для диктатора
- Автор: Батурин Сергій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-350-0
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Вакансія для диктатора». Краткое содержание книги:
Хто цей герой, чому йому допомагає колишній охоронець покійного, чи вдасться їм досягти мети? Найбільше хобі Автора — історія, тому він інколи передбачає реальні події. Не виключено, що й події, описані у цьому романі, не така вже й вигадка?
— До туалету... — зніяковів чоловік.
«УАЗ» повільно вирулив на узбіччя. Не чекаючи, поки він зупиниться, «Ільїн» вистрибнув з салону, тюпки побіг до лісу й зник за кущами.
— От як приспіло чоловікові, — не соромлячись Неллі, єхидно хмикнув Булкін.
— Доживеш до його віку, взнаєш, що до чого, — в тон йому відповів Кочетов.
— Я все розповім про вашу поведінку... — Віктору Івановичу! — від обурення Неллі мало не назвала відсутнього справжнім іменем.
— Не треба, ми більше не будемо, — показово покаявся капітан, та жінка йому не повірила.
Вона ніколи не була дурепою, а останніми роками у неї до того ж неабияк розвинулася інтуїція, і їй геть не сподобалося, як себе тримали ці двоє. Звісно, обслуга й охорона завжди перемивають кістки сильним світу цього, біля яких годуються, й особливо любити їм своє начальство не доводиться, та й знають вони про нього майже все і бачать ті сторони, котрі зазвичай люди намагаються приховати від широкого загалу. Але щоб так відверто нахабніти — це явно щось не те.
«Ільїн» не показувався вже хвилин п’ять, і охоронці попервах підморгували одне одному, потім переглядалися, — а справді, скільки там треба часу на таке діло? — і врешті занервували. Вони вийшли з машини, закурили й заходилися перешіптуватися.
Раптом поряд з кущів вискочив «Віктор Іванович» з перекошеним лицем та «Стечкіним» у правиці і стрімголов понісся до мікроавтобуса, лівою рукою показуючи кудись у тайгу і хрипко вигукуючи:
— Там! Там!
Обидва охоронці рефлекторно вихопили пістолети й ступили кілька кроків у бік узбіччя, причому Кочетов став так, щоб закрити собою «Ільїна» від можливого вогню із придорожніх заростей. Це — захищати охоронювану особу — було вбито в них роками тренувань на рівні рефлексів, і вони в першу мить підсвідомо зосередилися на можливій сторонній загрозі, тримаючи зброю в руках та контролюючи кожен свій сектор. Цього «Ільїн» і чекав: блискавичним рухом лівиці він вихопив із внутрішньої кишені куртки мініатюрного ПСМ[1], кинув «Стечкіна» на землю та схопив правою долонею знизу руків’я своєї зброї... У вогневій підготовці це зветься стрільбою парними пострілами по кількох мішенях з одного рубежу. Бах-бах! — і завалився, недоладно смикнувшись, пересмішник Булкін. Ще два постріли — поточився й незграбно гепнувся з простріленими головою та шиєю Кочетов, що встиг повернутися до стрільця лицем.
З мікроавтобуса вибралася бліда Неллі й, хапаючи ротом, мов риба на березі, повітря, вичавила з себе:
— Ти... Ти...
— Вікторе Івановичу, — підказав «Ільїн».
— Вікторе Івановичу, — автоматично повторила жінка й видихнула. — Що ти накоїв?
Він притьма підбіг до мертвого Булкіна, забрав зброю — це був СПС — сучасний потужний самозарядний пістолет Сердюкова, відомий у світі як «Гюрза», калібр дев’ять міліметрів, а ємність магазину — вісімнадцять набоїв. Кинувся до Кочетова, відкинув його зброю, таку саму, ногою далеко вбік, перевірив — мертвий. Повернувся до Булкіна, переконався, що й той убитий. Позабирав у обох запасні магазини, нашвидкуруч обшукав тіла й знайшов у Кочетова в кишені те, що шукав, — радіомаяк. У колишні часи вони були дещо інакшими, але він зумів упізнати його в цій невеличкій коробочці з індикатором. Взагалі, вони і раніше мали різний вигляд: могли бути заховані в ґудзику, в дужці окулярів, в годиннику. Класика жанру — в запальничці. Авжеж, розумно було вішати радіомаяк на людину, а не на авто: а раптом група залишила б «УАЗ»? Хоча, не факт, що його й в авто не було, але бракувало часу й технічних засобів, щоб перевіряти. Він секунду подумав і поклав пристрій до кишені. Туди ж відправив мобілку Булкіна. У Кочетова телефону не знайшов.
Неллі тим часом бездумно квилила, монотонно повторюючи:
— Що ти накоїв?
«Ільїн» відтягнув мерців у кущі, підійшов до машини й просто сказав:
— Дивись.
Він підняв з землі виданий полковником Ваніним «Стечкін», звів над головою й натиснув на спусковий гачок. Клацнув метал, але пострілу не сталося.
— Гадаєш, осічка? — пересмикнув затвор, викинувши зі ствола набій, що не спрацював, і знову безрезультатно клацнув пістолетом. — Бачиш, вони всі такі; ці патрони не стріляють, вони деактивовані. А їхні, — він звів булкінську «Гюрзу» й гулко бахнув навмання в тайгу, — в цілковитому порядку. Як думаєш, чому такий парадокс: наші не спрацьовують, а їхні — прекрасно стріляють?
Жінка замовкла й ошелешено дивилася на нього: очевидно, почала розуміти ситуацію.
— А все просто, — спокійно і від того переконливо продовжив «Ільїн». — Нас далі цього лісу ніхто везти на збирався. Я відчув, що щось не так, попросився в туалет, там перевірив «Стечкіна». Як я і думав — не стріляє. Дивлюся — а всі мої набої розбирали. Якби раптом я помилився й пістолет таки вистрілив, довелося би сказати, що випадково натиснув на гачок. Та дякувати долі, вони не знали, що мій ПСМ завжди при мені. Іменний: «Капітану... м-м-м-м-м... Ільїну від Ю.В.Антропова», — процитував він.
1
Пістолет самозарядний малогабаритний.