Замах (Щось краще за смерть)

— Але й наші часами теж допускалися жахливих учинків, — наважився якось Леонід.

— Ніколи, — почали вони його запевняти, а Дмитро, який рідко втручався у такі розмови, раптом глянув на нього допитливо.

— З чого ти взяв?

— Навіть не знаю, — відповів він, знизавши плечима. — Пригадую, як під час війни якось уночі польське поселення в Бусівці оточили, підпалили його і розстріляли всіх чоловіків та хлопців.

— Це справа рук «дітей Сталіна», — відказав запальний Федір. — Червоних партизан, це всі знають.

— Навіщо їм це? — запитав Ленко.

— А навіщо їх убивати нам? До речі, ми співпрацювали з Армією Крайовою, польським підпільним військом.

Леонід запитливо глянув на Дмитра.

— Що скажеш на це?

Дмитро дістав ножем з попелу декілька печених картоплин.

— Звичайно, вважати всіх наших без винятку героями та праведниками — це дурість. Всі вони люди, і різні серед них трапляються. А на війні все спливає, сміття теж.

Він дочистив картоплю і почав її перекидувати у своїх великих, покритих ластовинням і рудим волоссям руках. Картоплину ще годі було їсти або втримати в руках, бо була загаряча.

— Ти знаєш, що росіяни мали також спеціальні загони, які видавали себе за вояків УПА і які намагалися дискредитувати нас усіма можливими способами. Вони навмисне вчиняли злочини, які приписували нам. Я не хочу цим сказати, що і з нашого боку не могли трапитися жахливі речі. Ми всього-на-всього люди і теж здатні на таке після всього того, що ми пережили, але весь наш опір утратить сенс, якщо ми вдамося до тих злочинів, проти яких самі боремося. До того ж ми в цілком іншій ситуації, ніж вони. Наше завдання — не тероризувати населення, а в міру можливості захищати його. Ми б і не утримались, коли б через злочини позбулися підтримки і симпатії нашого народу.