Так казав Заратустра. Жадання влади

Після пісні тіні-мандрівника печера одразу ж наповнилася гамором та сміхом, а позаяк усі гості говорили зразу, і навіть осел, дивлячись на них, не міг змовчати, то Заратустра ледь бридливо і глузливо скривився, хоча його й тішила та веселість. Бо у ній він побачив ознаку одужання. Заратустра непомітно вийшов на свіже повітря й повів мову з орлом та змією.

— Куди тепер поділися їхні нещастя? — запитав він, досадливо зітхнувши.— У мене, здається, вони розучилися благати порятунку!

Однак, на жаль, не зовсім розучилися кричати,— і Заратустра затулив вуха, бо саме тоді у веселий гамір тих вищих людей дивно вплелося ослове «І-А».

— Їм весело,— почав він знову,— і хто знає? Мабуть, вони самі розвеселились, а якщо й навчилися сміятись у мене, то не моїм сміхом.

Але що з того! Такі вже старі люди: одужують по-своєму і сміються по-своєму; мої вуха терпіли й гірше, та не пов'яли.

Цей день — перемога: відступає, втікає дух тяжкості, мій давній, заклятий ворог! Як добре закінчується день, що так погано й важко починався!

А таки закінчується! Ближчає вечір, він, ніби вправний вершник, уже скаче над морем! І щасливий близькістю домівки, похитується в багряному сідлі!