Так казав Заратустра. Жадання влади

— Ха! Святешно! Справді святешно! Початок гідний! Справді африканський! І навіть гідний лева, Чи мавпи-ревуна з мораллю,— Для вас дрібничка, Чарівні подруги, Що біля ваших ніжок Серед пальм Мені, прибульцеві з Європи, Сидіти поталанило. Села[2]. Ой, справді дивно! Близько від пустелі Сиджу тепер. І так вона далеко, Я ж геть спустошений, Поглинутий Найменшою оазою на світі, Що, позіхаючи, розкрила Гарненький ротик, Найароматніший на світі ротик. І я туди потрапив, Ковзнув до вас, Чарівні подруги! Села. Хвала, хвала тому китові, Якщо і він такий гостинний До гостя був! — Ви зрозуміли Моє учене порівняння? Хвала, хвала його утробі, Якщо вона На цю оазу-лоно схожа, Що, звісно, я беру під сумнів, Адже я прибув з Європи, Що нічому вже не вірить, Мов під старість молодичка. Дай Бог змінитися! Амінь. Ось я сиджу В малесенькій оазі, Мов фінік перестиглий. Солодкий, соковитий, ласий Потрапити в дівочі губки, На сніжно-білі, гострі та холодні Дівочі зубки. Якраз за ними тужить серце Усіх гарячих фініків. Села. На той південний плід Занадто схожий, Я лежу. Жучки крилаті До мене приглядаються, Кружляють роєм, Як ваші непомітні, Дурненькі та гріховні Надії й сподівання. Я в облозі. Мовчки, з задумом таємним Ви мене, дівчатка-киці, І Зулейка, і Дуду, Вже обсфінксили (укласти Стільки відчуттів в єдине Слово я не міг безгрішно. Господи, даруй мені!). Я сиджу, вдихаю ніжні Аромати раювання,— Світле в золотий пружечок І таке легке повітря З Місяця хіба упало,— Випадково. Чи, можливо, із досади, Як співають нам поети. Але я усе на світі Звісно, що беру під сумнів, Адже я прибув з Європи, Що нічому вже не вірить, Мов під старість молодичка. Дай Бог змінитися, Амінь! Чудо-повітря ніздрями П'ючи, як повною чашею, Без майбуття і без спогадів, Сиджу я тут, милуюся Вами, чарівні подружки, І он тією пальмою, Що звабно так витанцьовує, Так вигинається стегнами (Що й сам повторюєш рухи), Мов танцюристка, що наче Вже надто довго, задовго Стоїть на одній ніжці. Мабуть, забула, здається, Про іншу ніжку? Довго й даремно Шукав я очима Приховане близня-окрасу,— До пари ніжку, В священній близькості До вихору знадної Легенької, блискучої спіднички. Ту ніжку, чарівні подружки, Коли повірите, Вона згубила, Та ніжка щезла! Щезла назавжди! Прекрасна ніжка! Як жаль такої миленької ніжки! О, де вона сумує в самоті, Бідненька ніжка? Мабуть, трясеться з страху Перед похмурим білогривим Страхіттям-левом? Може, взагалі Відірвана, обгризена? Біда! Обгризена до кістки вже! Села. О, не оплакуйте, Не плачте, м'якосерді! Не плачте, Фініки-серця в молочно-білих грудях! Серця-локриці У капшучках! О, стримай сльози, Бліда Дуду! Будь мужньою, Зулейко! Мабуть, доречно Мені сказати Тут щось міцніше, що серця бадьорить? Повчальний вислів? Урочисте слово? Гей! На підмогу, гідносте! Достоїнство та європейська честь! Задми, надмися, Чеснотами надутий міх! Гей! Ще раз прореви! Морально гаркни! Моральним левом Дочкам пустелі гучно прореви! Чарівні подруги, Чеснот оглушливе виття Перекриває І жар душі, і пристрасть європейця. І ось я перед вами — Європеєць, Інакше неспроможний, Бог у поміч! Амінь!