Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Тихше! Тихше! Подає голос чимало того, що вдень не сміє озватися, тепер, у прохолодному повітрі, коли вгамовується стукіт ваших сердець,—
тепер промовляє, тепер його чути, тепер воно закрадається в нічні насторожені душі,— ох! ох! як вона зітхає! як сміється уві сні!
Невже ти не чуєш, як таємниче, як жахливо, як щиросердо озивається до тебе стара, глупа, глупа північ?
Людино, слухай!
4
Горе мені! Куди щез час? Хіба я не поринув у глибокі криниці? Світ спить...
Ох! Ох! Собака виє, світить місяць. Краще мені померти, померти, ніж сказати вам, про що думає моє опівнічне серце.
Ось я вже помер. Збулося. Павуче, навіщо обплітаєш мене? Хочеш крові? Ох! Ох! Спадає роса, надходить пора,—
пора, від котрої мене проймає морозом, котра питає, питає й питає: «Кому не бракує відваги?
Кому панувати на світі? Хто скаже: так повинні текти великі й малі ріки!»
Надходить пора; о людино, вища людино, слухай,—ця мова для гострого слуху, для твого вуха,— про що віщує північ глухо?
5
Мене пориває, моя душа танцює. Щоденна праце! Буденна праце! Кому панувати на світі?
Місяць холодний, мовчить вітер. Ох! Ох! Ви вже злітали досить високо? Танцювати ви танцювали, але ноги — не крила.
Вправні танцівники, тепер уся радість розвіялася. Вино скисло, всі келихи розбиті, озвалися могили.
Ой, не високо ви злітали,— тепер озвалися могили: «Спасіть мерців! Чому так довго не минає ніч? Мабуть, нас п'янить місяць?»
О вищі люди, спасіть могили, воскресіть мерців! Ох, що там точити хробакові? Настає, надходить пора,— гуде дзвін, ще харчить серце, ще точить хробак, точить серце. Ох! Ох! Який глибокий світ!
6
Солодкозвучна ліро! Солодкозвучна ліро! Люблю твій стрій, твоє п'янке квакання! — як віддавна, як іздалеку долинає до мене твій звук; здалеку, зі ставів кохання!
Старий дзвоне, солодкозвучна ліро! Твоє серце розривали всі скорботи — батькова скорбота, дідова скорбота, скорбота прадідів: твоя мова дозріла,—
дозріла, як золота осінь і надвечір'я, як моє самітницьке серце, і тепер ти кажеш: «Сам світ дозрів, гроно наливається соком»;
тепер вона хоче померти, померти від щастя. Вищі люди, невже ви не чуєте запаху? Поволі підіймається духмяність,—
духмяний аромат вічності, трояндове блаженство, п'янкі брунатно-золотаві пахощі давнього щастя,— від сп'янілого опівнічного смертного щастя, яке співає: глибокий світ, він глибший, ніж здається дневі.
7
Облиш мене! Облиш! Я надто чистий для тебе. Не торкайся мене! Хіба мій світ не став тепер досконаліший?
Моя шкіра надто чиста для твоїх рук! Облиш мене, безглуздий, неповороткий, спекотний день! Невже північ не світліша?
Світом повинні заволодіти найчистіші, найнезнаніші, найсильніші опівнічні душі, що світліші й глибші за будь-який день.
О день, ти йдеш за мною напомацки? Ти намацуєш моє щастя? Я для тебе багатий, самотній заритий скарб, золота скарбниця?
Ти прагнеш мене, світе? Хіба я для тебе світський? Невже я для тебе божественний? Однак ви, день і світе, надто незграбні.
Майте спритніші руки, простягніть їх до глибшого щастя, до глибшого нещастя, простягніть їх до якогось Бога, та не простягайте до мене:
моє нещастя, моє щастя, о дивовижний день, глибокі, та все ж я не Бог, не Господнє пекло. В скорботі світовій — глибінь.
Господня скорбота, дивовижний світе, глибша. Простягни руки до Господньої скорботи, а не до мене! Хто я! Сп'яніла, солодкозвучна ліра,—
опівнічна ліра, дзвоновий каркіт, якого ніхто не розуміє; але ж він повинен віщувати перед глухими, перед вами, о вищі люди. Адже ви мене не розумієте!
Збулося! Збулося! О юність! О полудень! О надвечір'я! Тепер настали вечір, ніч і північ,— собака виє, вітер...
Хіба вітер не собака? Він скавучить, гарчить, виє. Ох! Ох! Як ця північ зітхає! як сміється, як хрипить й задихається!
Як тверезо заговорила тепер ця п'яна поетеса. Мабуть, вона перепила свою п'яність? Надміру збадьорилася? Тепер пережовує?
Стара глупа північ пережовує свою скорботу, а ще завзятіше — свою радість. Радість, що скорбота таки глибока: та радість ту глибінь долає.
9
О лозо виноградна! За віщо славиш мене! Адже я зрізав грона. Я жорстокий, ти спливаєш кров'ю,— навіщо славиш мою сп'янілу жорстокість?
«Що стало досконалим, зрілим — прагне смерті!» — кажеш ти. Благословен будь, благословен виноградарський ніж! Проте все незріле прагне жити: о горе!