Так казав Заратустра. Жадання влади

Коли світлішає повітря, Коли розрадою роса На землю падає, Невидимо, нечутно У ніжних черевичках, Роса-розрада милосердна,— Тоді згадай, згадай, гаряче серце, Як спрагло ти жадало. Жадало безнадійно, марно Небесних сліз, краплиночки роси. А надвечірнє люте сонце, Йдучи по жовтих травах, Дивилося крізь чорні крони Сліпучо і злорадно. «Ти? Наречений істини? — знущались,— Ні, ти лише поет! Лукавий, хижий звір-плазун, Брехати змушений. Свідомо, власною охотою брехати І жертви прагнути. У хитрій масці, У масці сам перед собою І сам для себе здобич,— Невже це наречений істини? О ні — то блазень! Ні — лише поет! Барвистомовний, Що зойкає із блазенської маски, Спинаючись облудними мостами слів, Барвистими веселками Під вигаданим небом, Над вигаданим світом, Блукаючи і швендяючи скрізь,— Авжеж, лиш — блазень! Так, лише поет! Ти — наречений істини? Чому ж не став Холодною скульптурою з граніту, Суворим обеліском перед храмом, Господнім стражем? Ні! Ти зневажив істини стовпи! Тобі миліше в хащах, ніж у храмі. Ти жваво, наче кіт, Стрибаєш через вікна. Бабах! Кожнісіньку пригоду Нюшкуєш в пралісі, Нюшкуєш ласо й хтиво, Щоби у пралісі Між хижих звірів Ходити фіш но і бадьоро, Облизуючись ласо, Ходити хижо, хитро, згорда,— Пойнявшись глумом, з пеклом у душі. Чи, мов орел, що гострим оком Вдивляється в страшні безодні, В свої безодні... О, як вони зміїно, Спіраллю крутячись, У мороку зникають! Як добре раптом Стрімкою блискавицею. Згорнувши крила, Упасти на ягнят. Жадібно кігтями Вчепитися в ягнятко, Із люттю до овечих душ І до очей округлених, невинних, Баранячих, овечих і ягнячих, До тонкорунної овечої покори. Такі Орлині, леопардні, Поетові чуття,— Твої чуття під тисячею масок, Твої, о блазню! О поете! Це ж ти побачив у людині І Бога, і вівцю. Рвучи в людині Бога, Вівцю шматуєш З безтурботним сміхом! Так ось! Так ось твоє блаженство! Блаженство леопарда і орла! Блаженство тільки блазня і поета!» Коли світлішає повітря, Й серпом серед багряних хмар Із заздрістю зеленою крадеться Тоненький місяць, Ненависник дня, По килимах троянд Скрадається тихенько, Зрізає голівки поблідлі, Що кволо хиляться у ніч. Ось так і я колись схилився Через безумство істини, Від прагнень і жадань, Стомившись днем, знесилівши від світла,— Схиливсь у вечір, прихилився в тінь: Єдина істина Мене дощенту спопелила. Згадай, згадай, гаряче серце, Знемогу й спрагу! Коли мене Спалила істина, Що я лиш блазень! Я лише поет!