Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Философия » Так казав Заратустра. Жадання влади
Так казав Заратустра. Жадання влади - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Так казав Заратустра. Жадання влади

Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:

«Так казав Заратустра» — одна з найбільш відомих і популярних книг німецького філософа і поета Фрідріха Ніцше (1844—1900). Теми добра і зла, «надлюдини», переоцінки всіх цінностей втілено в цьому пам'ятникові світової літератури в міфічно-символічній, високопоетичній формі. «Жадання влади» — останній твір філософа, палка апологія людини, протест проти будь-яких форм духовного рабства.
1 ... 92 93 94 95 96 97 98 99 100 ... 137
Перейти на страницу:

що в усьому противник Заратустри,— даруйте вже йому!

Тепер йому кортить перед вами почаклувати, настала його пора, намарне я змагаюся з ним.

Усім вам,— для вас буде честю, коли вас ушанують словами «вільні духом» чи «правдолюби», «покутники духу» чи «розкуті» або ж «одержимі»,—

усім вам,— адже ви, як і я, страждаєте від великої огиди, ваш старий Бог помер, а новий ще навіть не лежить у колисці,— всім вам припаде до вподоби мій дух злоби, мій чорний демон.

Я знаю вас, вищі люди, знаю і його,— і мені мимоволі любий той нелюд Заратустра: він сам, як на мене, часто скидається на прекрасну маску святого,

на новий дивовижний маскарад, на якому розважається мій дух злоби, мій чорний демон,— я, як часто мені здається, люблю Заратустру завдяки моєму духові злоби.

Та ось вік, цей чорний дух, цей демон вечірніх сутінків, під'юджує мене й підштовхує, і, воістину,

вищі люди, кортить йому,

таж розплющіть очі! — кортить йому прийти голим, у чоловічій чи жіночій подобі, ще сам не знаю; та він іде, він ламає мене,— о лихо! Слухайте і дивіться!

День відбринів, тепер на все налягає вечір, навіть на найкраще; тепер, вищі люди, слухайте і дивіться, що за демон, чи то чоловік, чи жінка, цей дух вечірньої туги!

Сказавши, старий штукар лукаво озирнувся й схопив свою арфу.

З

Коли світлішає повітря, Коли розрадою роса На землю падає, Невидимо, нечутно У ніжних черевичках, Роса-розрада милосердна,— Тоді згадай, згадай, гаряче серце, Як спрагло ти жадало. Жадало безнадійно, марно Небесних сліз, краплиночки роси. А надвечірнє люте сонце, Йдучи по жовтих травах, Дивилося крізь чорні крони Сліпучо і злорадно. «Ти? Наречений істини? — знущались,— Ні, ти лише поет! Лукавий, хижий звір-плазун, Брехати змушений. Свідомо, власною охотою брехати І жертви прагнути. У хитрій масці, У масці сам перед собою І сам для себе здобич,— Невже це наречений істини? О ні — то блазень! Ні — лише поет! Барвистомовний, Що зойкає із блазенської маски, Спинаючись облудними мостами слів, Барвистими веселками Під вигаданим небом, Над вигаданим світом, Блукаючи і швендяючи скрізь,— Авжеж, лиш — блазень! Так, лише поет! Ти — наречений істини? Чому ж не став Холодною скульптурою з граніту, Суворим обеліском перед храмом, Господнім стражем? Ні! Ти зневажив істини стовпи! Тобі миліше в хащах, ніж у храмі. Ти жваво, наче кіт, Стрибаєш через вікна. Бабах! Кожнісіньку пригоду Нюшкуєш в пралісі, Нюшкуєш ласо й хтиво, Щоби у пралісі Між хижих звірів Ходити фіш но і бадьоро, Облизуючись ласо, Ходити хижо, хитро, згорда,— Пойнявшись глумом, з пеклом у душі. Чи, мов орел, що гострим оком Вдивляється в страшні безодні, В свої безодні... О, як вони зміїно, Спіраллю крутячись, У мороку зникають! Як добре раптом Стрімкою блискавицею. Згорнувши крила, Упасти на ягнят. Жадібно кігтями Вчепитися в ягнятко, Із люттю до овечих душ І до очей округлених, невинних, Баранячих, овечих і ягнячих, До тонкорунної овечої покори. Такі Орлині, леопардні, Поетові чуття,— Твої чуття під тисячею масок, Твої, о блазню! О поете! Це ж ти побачив у людині І Бога, і вівцю. Рвучи в людині Бога, Вівцю шматуєш З безтурботним сміхом! Так ось! Так ось твоє блаженство! Блаженство леопарда і орла! Блаженство тільки блазня і поета!» Коли світлішає повітря, Й серпом серед багряних хмар Із заздрістю зеленою крадеться Тоненький місяць, Ненависник дня, По килимах троянд Скрадається тихенько, Зрізає голівки поблідлі, Що кволо хиляться у ніч. Ось так і я колись схилився Через безумство істини, Від прагнень і жадань, Стомившись днем, знесилівши від світла,— Схиливсь у вечір, прихилився в тінь: Єдина істина Мене дощенту спопелила. Згадай, згадай, гаряче серце, Знемогу й спрагу! Коли мене Спалила істина, Що я лиш блазень! Я лише поет!
1 ... 92 93 94 95 96 97 98 99 100 ... 137
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)