Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Про що ти, Дмитре? — подав хтось здивований голос.
— А ось про що. Не всі чоловіки стали під військові корогви. Я вчора й сьогодні об'їхав Поділ — половина їх сидить дома. Питаю — чому? Відповідають — не було наказу від боярина, немає зброї… Нічна залога на валах спить. Так і до лиха можна доспатися. Нехристи переріжуть вартових, мов лінивих каплунів, і ввірвуться в місто!.. Ніхто не дбає про втікачів із передмість та дальніх околиць. Уже осінь, холодно, а люди туляться по вулицях та майданах. Хто ж про них подбати мусить, як не ми?.. І останнє — найголовніше. Облога затягнеться надовго — тож треба ощадливо розходувати наші припаси. Поставте на майданах казани, розкладіть вогнища і варіть для воїнів та неімущих кашу. Люди не повинні голодувати! Але й розперізуватись не слід, щоб потім не класти зуби на полицю.
— Де ж брати припаси, воєводо? За який кошт?
Дмитро сумно усміхнувся.
— За який кошт!.. На той світ ніхто з нас нічого не візьме — тож за наш кошт, бояри, за наш! Залишимося живі — ще надбаємо, а не залишимося — нікому наші добра не потрібні будуть, хіба що татарам… Та й купцям скажіть, щоб відчинили свої комори. Церква допоможе… Чи як, єпископе?
— Допоможе, — кивнув головою той. — Церква годуватиме всіх неімущих.
— Ось бачите — так ми гуртом і протримаємося.
— Ти віриш у це, Дмитре? — спитав Домажир.
— Ну, якщо не вірити, то краще зразу здатися. Але війна є війна, і в ній можна зазнати поразки, загинути. Ви це знаєте не гірше за мене і повинні бути готові до всього. І не будемо товкти воду в ступі, не будемо втішати себе та обманюватися, а скажімо прямо: стоїмо ми перед Страшним судом, на якому іспили гірку чашу браття і сестри наші з тих міст і сіл, що вже обернулися в прах під чоботом монгольським. Не хочу втішати вас, — самі знаєте! — Останні слова Дмитро вимовив твердо і навіть з відчаєм, який нікому з присутніх не залишив надії. — Не хочу втішати вас, бо ворог перед нами сильний і безпощадний. До того ж ми побили послів хана Менту — і ні Менту, ні Батий нам цього не простять, а воздадуть сторицею. Тому залишається одно — продати своє життя якнайдорожче і своєю жертовністю порятувати інші частини землі нашої, інші наші міста й села, а може, й інші народи. Ось так! А ви питаєте, за який кошт годувати людей!
— Так, так! — прогули голоси. — Справедливі слова!
— От і добре! На цьому й кінчати будемо. Що потрібно, я передам через цих ось молодців, — і Дмитро показав на синів та Добриню, що сиділи збоку, не втручаючись у розмову. — Вважайте, бояри, що їхній наказ — то мій наказ, їхнє слово — то моє слово!
Всі мовчали.
9Кілька днів Добриня гасав по Києву, виконуючи доручення воєводи. То спускався вниз, до Лядських воріт, де обороною керував боярин Домажир, щоб пересвідчитися самому і розповісти воєводі, як закладається брама міхами з землею, чи добре озброєні захисники її та чи не голодують вони; то повертав у Ізяславів город[91] — до боярина Борислава, щоб передати йому наказ про передачу Домажирові ще одної сотні захисників, бо навряд чи нападе Батий на Ізяславів город, розташований над урвищами, куди й підійти важко; то мчав на Поділ, піднімався на вали і разом з боярами стежив за ворогом, який чомусь тут раптом заворушився. Не було коли вгору глянути. Снідав і обідав похапцем — біля казанів з кашею, і тільки пізно ввечері, коли повертався на дворище боярина Дмитра, добрі та гостинні Никодим та Горпина пригощали його ситою вечерею і клали спати у теплій комірчині. А вранці, коли ще тільки на світ благословлялось, схоплювався і мчав до боярина Дмитра — що робити сьогодні? І знову відбував на цілий день.
І ні разу за цей час він не зустрівся з Янкою, хоча, коли входив у боярський дім, серце його щемно тьохкало — ось-ось раптом вирине вона йому назустріч із якогось темного закутка і сяйне оченятами, як зірками. Та Янка не виринала, і він, зітхнувши, йшов із двору з важким каменем на душі. Розумів — не пара вона йому, та й час не для кохання, та нічого не міг подіяти з собою.
Щось дивне сталося з ним. Куди б не йшов, куди б не їхав — перед очима стояла Янка. Тендітна, ще майже отроковиця, вона пливла в холодному осінньому мареві дня, повернувшись до нього обличчям, і манила до себе своєю юною красою, темними зоряними очима і червонокалиновою свіжістю напіврозтулених вуст. Вона не відступалася від нього ні вдень, ні вночі — постійно жила в його уяві, промовляла до нього своїм теплим грудним голосом.