Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Про що ж він вам розповідав?
— Про єгипетську неволю… Як важко було тоді нашому народові… Такі ж страшні часи наступають для нас знову… Ой вей, вей![89]
— Ну, не про це зараз треба говорити, — буркнув Добриня і направив коня просто на натовп. — Розступіться! Дайте проїзд!
Люди розступилися — і два вершники під'їхали до синагоги, сплигнули з сідел прямо на ґанок. Промовець замовк, повернувся до незнайомців.
— Рабин Ісаак Зайденберг? — спитав Добриня. — Доброго вам здоров'я!
— Будьте і ви здорові. Так, я Ісаак Зайденберг. А ви?
— Ми посланці воєводи Дмитра. Ось його молодший син — боярин Ілля… Нам наказано всіх ваших людей поставити на постій по дворах, щоб ніхто не залишився на вулиці, а чоловіків, які здатні носити зброю, звести в десятки та сотні і визначити їм місця на валу.
— Атож, атож, — покірно погодився рабин, киваючи чорною шовковою шапочкою. — Але як це зробити — поставити стільки люду на постій? Не кожен киянин згодиться пустити.
— Для того ми і приїхали сюди, — заспокоїв його Добриня. — А зараз відпустіть людей! Залиште з кожної сім'ї лише одного старшого, і ми розведемо їх по дворах. І накажіть, щоб після обіду всі чоловіки від п'ятнадцяти років до шістдесяти зібралися до синагоги.
Рабин підняв над головою талмуд і, коли майдан затих, щось довго пояснював людям. Після того натовп враз сколихнувся, загомонів. Більша частина людей розійшлася, розтеклася по бічних вуличках і завулках. Залишилися тільки поважні чоловіки, голови сімейств, що наблизилися до ґанку синагоги і мовчки втупилися в двох молодиків, один з яких, як виявилося, був сином самого воєводи київського.
— Люди! — гукнув до них Ілля. — Зараз ми підемо по вулицях. Запам'ятовуйте двори, де вам буде визначено мешкати, приводьте туди свої сім'ї — і поселяйтеся! Ходімо!
Вручивши коней на догляд рабиновому наймиту, рушили.
В першому ж купецькому дворі, куди зайшли Ілля, Добриня та рабин, дебелий похмурий господар, зарослий від вуха до вуха рудою бородою, почувши, чого від нього хочуть, гримнув:
— А ще чого? У мене самого сім'я — дванадцять душ! А тут цілий кагал на голову! Та ще й годувати! І взагалі — хто ви такі, дідько б вас забрав! — і старий вирячився на Іллю. — Ану, гетьте з двору!
Добриня усміхнувся, а Ілля розсердився.
— Я — син боярина Дмитра, воєводи київського! — спалахнув він. — Ти, чоловіче, мабуть, забув, який час настав! Війна ж! Мунгали обсіли Київ, як чорти грішну душу! Не сьогодні, то завтра, може, всім нам доведеться з життям розпрощатися, а тобі, бач, тісно! Бога бійся!.. І чого ти вдома? Чому не на валах? Скільки тобі літ? Чи меча в руках не втримаєш? Чи хворість яка напала? Може, ведмежа?
Господар витріщив очі. Ім'я воєводи Дмитра, видно, подіяло. Та й різкі слова молодого боярина протверезили його. Знизив голос.
— Та я що?.. Я нічого. Хай поселяється одна сім'я.
— Три сім'ї! — відрубав Ілля тоном, що позбавляв рудобородого бажання перечити, і ткнув пальцем у груди найближчим чоловікам. — Ось ти, ти і ти! Приводьте сюди свої сім'ї і поселяйтеся!
Далеко за полудень — де по-доброму, а де не без примусу та погроз — вся єврейська громада була розселена по купецьких та ремісницьких дворах. Вулиці опустіли, галас затих.
Стомлений рабин, що намагався не відставати від молодиків, підняв на них свої смутні карі очі.
— То, може, добродії відобідають у мене? Бо давно вже минув час. Та й стомилися нівроку!
Добриня глянув на Іллю.
— А чому б і не відобідати, коли запрошують? Чи як?
Після нестерпного голодування в полоні йому здавалося, що ніколи не зможе насититись. А де? Напрошуватися до столу воєводи? Незручно. А свого пристановища, де б міг попоїсти і переспати, у нього в Києві не було.
Ілля підтримав його.
— Я теж і вола з'їв би, їй-богу!
Рабин зрадів, заметушився.
— То не гаймося тут — ходімо. Мої Ребекка і Маріам будуть такі раді хорошим людям!
— Ребекка і Маріам?
— Ну, Ребекка — то моя половина, жона, а Маріам — донька… Єдина донька! Їй шістнадцять весен… Було ще двійко діток, та Бог прибрав — від віспи померли… Залишилася одна Маріам, наша ненаглядна… А що тепер буде з нами, з нашою Маріам? Ой вей, вей! Яке лихо обсіло Київ! Невже це всьому кінець? — Він швидко йшов попереду, то похваляючись ліпотою доньки, то журячись і тужачи, що настав час Страшного суду і всіх їх жде неминуча смерть. — Чує моє серце — не пережити нам цього нещастя! Не вистоїмо ми супроти поганина мунгала Батия! Скільки вже городів, скільки племен підбив він під свою руку — не злічити! Скільки крові пролив — не зміряти!