Горить свіча

— Що відповімо на цей підступний, оманливий лист?

Важка тиша зависла у гридниці. Бояри пальцями кошлатили бороди, переглядалися через стіл. Хто ж перший наважиться сказати слово?

— Може, й справді подумати та піти у підданство до Батия? — непевно прогув, знизуючи плечима, Домажир і поплямкав губами, мовби хотів виправдатися за свій блюзнірський намір здати місто. — Адже ж всі загинемо! Хіба не видно? Всі загинемо! Може, й справді подумати?..

Гридниця враз наповнилася гамором. Хтось крякнув, хтось зашаргав ногами. Але інші мовчали і погляди звернули на єпископа, що, згорбившись, сидів попереду, неподалік княжого столу. Він був сивий, високий і, здається, дрімав — така кволість відчувалася у всьому його вже неземному тілі. Та раптом несподівано для всіх він сильно стукнув своїм посохом по підлозі. Стукнув — і встав. Суворим поглядом обвів гридницю і принишклих бояр.

— Що я чую, бояри? Про що подумати? Про що подумати, боярине Домажире? Про здачу Києва? Про здачу наших святинь? Одна думка про це — святотатство! Вся Русь два літа мечами різалася до останнього подиху з поганими, а Київ, матір городів руських, виходить, здати без бою? — Голос його загримів, як трубний клич, і дивно було всім, що з такого утлого, немічного тіла раптом вирвалася така сила. — Свята церква християнська закликає вас, бояри, грудьми стати на захист древнього Києва і всієї землі нашої! Військо мунгальське не безмежне, і кожен загиблий Батиїв воїн — то зменшення тієї антихристової сили! І десь колись дійдуть ці гоги та магоги до останньої межі, яку не зможуть через свою слабість переступити, і покотяться назад, аки злі духи перед хресним знаменням! Священний обов'язок кожного, хто може тримати меча в руках, не думати про смерть, не думати про рани та про долю ближніх своїх, а мужньо битися з нехристами — і благодать Божа зійде на вас! Якщо треба буде, то вся братія наша — від причетника до архідиякона — стане на вали з хрестом і мечем, а я один молитимусь у святій Софії за всіх — живих і убієнних! Амінь!