Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Закохалася! Гм! — рабин закліпав очима, кров почала приливати до його змертвілих щік, він полегшено зітхнув. Ну й клята жінка — так налякала! А вголос сказав: — Але ж Маріам уже пішов сімнадцятий годочок, люба, хіба не час закохатися? Пригадую, ти теж у такі роки закохалася.
— А-а, про що ти згадуєш! — махнула рукою Ребекка. — То ж був ти!
— А Маріам що? Закохалася у віслюка?
— Гірше! Ой вей, гірше!
— Та кажи ти толком, жінко! — розсердився рабин. — У кого?
— В агоя[92]! — вигукнула Ребекка. — Ой вей!
— У кого?
— В агоя, кажу! У того красунчика боярина! В Іллю! Таке лихо!
Рабин розсміявся, ударив руками об поли лапсердака[93]. У нього гора зсунулася з пліч.
— Гм, ну й дурна ж ти, рибонько, так мене перелякала! Замалим не вмер! А виходить — і лиха ніякого! Подумаєш — дівчина закохалася! Та це ж звичайна річ! Ну й на здоров'я їй!
Він відсторонив жінку, скинув лапсердака і сів до столу. Застібаючи на грудях кофтину, Ребекка кинулася за ним.
— Як ти можеш таке казати! Маріам — іудейка, а він — агой, християнин! Ні синагога, ні церква не обвінчають їх! А якщо… А якщо трапиться щось між ними? Ну, сам знаєш — люди молоді… Що тоді?
Вона сіла поряд, і рабин обняв її за повні, іще по-дівочому пругкі плечі, з глибоким сумом сказав:
— Люба моя! Це безпідставні страхи! Не будемо їм заважати — хай кохаються! Недовго їм насолоджуватися тим коханням! Недовго триватиме їхнє щастя…
Ребекка кинулася, сполошилася.
— Що ти хочеш сказати?
Рабин узяв її за руки, заглянув в очі.
— Люба моя, згадай, коли ми живемо! Який час настав! Війна ж! Та яка! Такої ще не було! Раніше, бувало, князь на князя зробить наїзд, поб'ються дружини — і знову все спокійно! Від половців можна було відсидітися за київськими стінами. Навіть за чернігівськими та переяславськими… А тут не відсидишся. Тут буде смерть усім або полон, що ще гірше смерті. Чула, що боярин Ілля розповідав? Якого лиха він зазнав!.. А ти — агой, закохалася в агоя! Яка дурниця! Смерть на носі, а ти… Та й Ілля не агой, а боярин, син воєводи київського! Е-е, що тут казати! Був би мирний час — і я, мабуть, сполошився б, як і ти, а тепер…
Ребекка заплакала, припала йому до грудей.
— Невже ніякої надії?
— Ніякої! Тільки — на Бога! Побачила б ти, яка сила-силенна війська стоїть довкола міста, — жах! Що буде з нами! Що буде з нашою донькою! Кінець світу — та й годі!
— Ой, вей-вей, що ж нам робити? І Маріам не приходить! Уже якщо вмирати, то всім разом!
— Ну, не зараз же вмирати! Може, тиждень, може, місяць або й більше Київ вистоїть, а там… Та, може, й не поб'ють нас…
Ребекка перестала плакати. Чоловікові слова трохи заспокоїли її. Але тут їй у голову прийшла інша думка.
— Ісааку, а як же нам бути з нашими скарбами? Якщо нас не поб'ють, то все заберуть, пограбують — то вже напевне! А як же нам тоді жити? Я поскладала все в скриньку — золото, персні, сережки… Може, закопаємо?
Рабин на якийсь час задумався, дивився у куток, де ходили темні мерехтливі тіні від свічки, що потріскувала і блимала, а потім сумно усміхнувся.
— А хто ж відкопає наш скарб?
— Як — хто? — збентежилася Ребекка. — Та невже нас справді поб'ють? То, може ж, хоч Маріам зостанеться!
— Може, — зітхнув рабин. — Тоді давай скриньку — і ходімо! Тільки одягнися, щоб не застудилася, бо надворі вже холодно. Осінь!
Вони одяглися, взяли невеличку дерев'яну скриньку, перев'язану простим мотузком, постояли, ніби вагалися — заховати її чи ще не час? Потім рабин сказав:
— Відкрий — подивимося!
Ребекка розв'язала шнурок, відкинула кришку. В скриньці тьмяно блищали золоті монети різних часів і різних народів, срібні та золоті обручки, сережки, персні з коштовним камінням. Все їхнє багатство, яке дісталося їм від їхніх батьків та яке вони самі вже придбали!
— І все це пропаде! Вей-вей! — знову затужила Ребекка. — А ми ж його збирали для нашої єдиної, нашої ненаглядної доньки Маріам! О горе!
Вона запустила руку в скриньку і почала пальцями перебирати холодний і важкий вміст її. До неї приєднався і рабин. Вони поволі пересипали крізь пальці свої коштовності, пригадували, де й коли придбали чи одержали в подарунок ту або іншу річ, і мимоволі спливало перед ними все їхнє життя. І виходило, що не так і багато прожили вони на світі: Ісаак — сорок і чотири літа, а Ребецці заледве минуло тридцять п'ять. Ще зовсім не старі люди — і погибати? Їхні руки зустрілися, сплелися в тісній скриньці, золото висипалося з них, як ніби воно й не цікавило уже їх, а в їхніх очах стояли сльози.