Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Він, видно, чекав утіхи, але хлопці не відповідали. Та й що вони могли відповісти, коли його слова їм самим душу гризли?
Світлиця, куди рабин завів Добриню та Іллю, була вся обвішана килимами. Посередині стояв стіл, попід стінами — лави, покриті барвистими ліжниками, та дві різьблені скрині, в кутку — високий столик на одній ніжці, куди рабин поклав талмуд і прикрив хустиною.
— Сідайте — зараз будемо обідати, — і зник за невисокими дверима.
Майже зразу ж він з'явився у супроводі двох жінок, що несли поперед себе широкі підноси з мисками, тарелями та високим череп'яним глеком. Сам він ніс теж піднос — із хлібом, келихами, чашками та ложками. Видно, все було вже приготовлене.
— Оце моя половина, моя жона Ребекка, — показав рабин на невисоку чорняву жінку. — А це наша донька Маріам.
І Добриня, і Ілля разом повернулися до дівчини. Коли вони на вулиці слухали рабинове базікання, то не зовсім вірили йому, бо якому ж батькові своя дочка не гарна. Навіть у душі підсміювалися з нього. Та, побачивши Маріам, ледве стрималися від вигуку захоплення, такої красуні вони тут не сподівалися побачити. Перед ними стояло юне чарівне створіння, яке можна було порівняти лише з весняною квіткою, що розцвіла рано-вранці і, покроплена чистою росою, заграла під промінням сонця всіма барвами веселки. Густі кучеряві коси дівчини пругкими хвилями спадали їй на округлі плечі, обтягнуті білою сорочкою, з-під чорних брів таємничістю південних ночей зоріли великі прекрасні очі, а крізь напіввідкриті свіжомалинові вуста сяяла снігова білизна її рівних зубів.
Боже, що за чудо з'явилося перед ними! Молодий боярин Ілля, вражений несподіваною з'явою юної красуні, довго стояв мовчазний, остовпілий, не в силі відірвати від неї очей. Добриня теж був вражений красою дівчини, але ще дужче вразив його Ілля, що, здається, втратив дар мови. Він непомітно підштовхнув його під лікоть.
Ілля прийшов до тями і перевів погляд на рабина.
— Ну, знаєш, Ісааку, твої слова, якими ти розхвалював свою дочку, були занадто бліді, безбарвні. Хіба можна було з них уявити, яке божественне чудо розквітло під дахом твоєї хати!
— Не родись красивий, а родись щасливий! Побажай їй, боярине, краще щастя! — сумно промовив рабин.
— Бажаю їй щастя від щирого серця, — сказав Ілля, приклавши руку до грудей.
Маріам поставила підноса на стіл і, кинувши швидкий погляд на Іллю, вклонилася, її щоки зарум'янилися, і, відчуваючи це, вона зніяковіла і зарум'янилася ще сильніше.
— Ну, піду я, — промовила тихо.
Та батько притримав її за руку і силоміць посадив на стілець.
— Е ні! Ці молодці — наші добрі друзі. Завдяки їм уся наша громада дістала притулок і шматок хліба. От тільки не знаю, чи надовго цей притулок, чи не доведеться нам змінити його на мунгальську канту… Та цур їх, ці невеселі думки! Ми ж іще живі! Так що посидь з нами, голубонько! Ці хлопці чемні — не кусаються!
Він хотів цим жартом хоч трохи розвіяти смуток, що зачаївся у кожного в очах, але ніхто не усміхнувся, а Ребекка, що порядкувала біля столу, змахнула зі щоки сльозу, бо ні на мить, видно, не могла, як і всі, забути, яке лихо чигає на них за стінами Києва.
— Сідаймо ж! Сідаймо! Може, це остання наша по-людськи пристойна вечеря. Може… — вона схлипнула, але зразу ж проковтнувши сльози, спохватилася і почала припрошувати знову: — Їжте, дорогі гості! Усе беріть!
Ось у мисці — холодець із судака, це мендела — суп з грінками, це есі-флейш — кисло-солодке м'ясо, а ото на блюді — куглики, тобто пиріжечки з м'ясом, облиті підливою і запечені в макітрі. Всього покуштуйте! Таке добре — пальці оближете! Та запивайте цимесом — його Маріам варила. Богоподібний цимес! Узвар по-вашому, але приготовлений по-особливому. Маріам так старалася, так старалася!.. Ох, Маріам, наша Маріам! Коли б не вона, нічого б ми не боялися — ні Батия, ні полону, ні смерті. А Маріам, квітонька наша… Що її жде?
Вона знову схлипнула і хвартухом витерла очі. Рабин обняв жону за плечі, посадив поруч з собою.
— Ну, досить тобі, мати, досить! Припрошуй гостей не з слізьми, а з усмішкою, а то, бачиш, сидять, голови опустивши, — такого суму нагнала на них!
Це була напівправда. Гості дійсно сиділи мовчки, але не тому, що дуже сумували, а тому, що голодний Добриня вже встиг послати до рота добрячий шмат вареного судака і не менший шмат пирога, а Ілля тому, що все ще не міг до кінця отямитися від потрясіння, якого зазнав, раптово уздрівши Маріам. Ніби якесь наслання найшло на нього, ніби світ перевернувся перед його очима — і він увидів таке, чого не знав раніш і ніколи не сподівався увидіти і знати. Він зачудовано дивився на дівчину і не міг відірвати від неї очей.