«Ілюстрована Історія України»
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - ««Ілюстрована Історія України»». Краткое содержание книги:
Тепер маючи спокій з московської сторони, правительство польське на лїто 1619 р. знову вислало Жолкєвского з комісарами й військом—робити порядок з козаками. Знову стали жадати, щоб козаки своє військо зменьшили, на море не ходили, човни попалили і таке иньше. Се було чорною невдячністю польського правительства по тім, як воно кликало козаків на милость божу й мало їх двадцять тисяч в своїй службі, а тепер казало їм всім вертати ся в підданство, зіставивши якусь одну або дві тисячі. Та що робити! Жадало, инакше грозило війною, а Сагайдачний до війни не хотїв доводити Між військо роздано за службу 20 тис золотих і тим трохи заспокоєно його. Кінець кінцем стало на тім, що буде козаків 3000 (а їх десять тисяч зібраних стояло під час сих переговорів!). Підписано умову, комісари ро-зійшли ся. Сагайдачний поїхав на Січ—про око палити чайки козацькі. Козаки нарікали на Сагайдачного за таку податливість, і на Низу кінець кінцем вибрали иньшого гетьмана, Бородавку. Але Сагайдачний чекав, сііодїваючи ся, що Польщі прийдеть ся таки чи скорійше чи пізнїйше поклонити ся козакам, як прийде потреба. А тим часом зайняв ся справою, яка задавала польським плянам болючійший удар, ніж які небудь козацькі своєвільства.
69. Київ стає центром культурного українського житя
В польських кругах досі знали Сагайдачного як сміливого і щасливого войовникана Українї знали ще щось: про його прихильність до справ української церкви і освіти, до всього того що тоді для України було житем національним. Як вихованець Острозької школи—чоловік близький інтересам тоїдшньої освіти й книжности, Сагайдачний підтримував близькі зносини з церковними і ученими кругами київськими, де тодї було богато його близших земляків Галичан, і там знали, що на Сагайдачного, на його поміч і поміч війська Запорозького можуть рахувати в усякій потребі українського народнього житя.
Се була хвиля незвичайно важна в історії українського житя. Київ, що кілька століть пролежав в забутю, все більше й більше забуваючи колишнє своє культурне і національне значіннє,—раптом відродив ся до нового.
В XVI віцї се була звичайна собі погранична кріпость, де стояла військова залога, тулило ся трохи міщанства й иньшого стану людей під охороною замку, і тільки старі руїни, а серед них кілька зацїлї-лих монастирів: в першій лїнїї славний Печорський, потім Пустинсько-миколаівський (тепер так званий Малий Миколай) і Михайлівський нагадували колишню славу Київа. Але і в сих монастирях вигасала потроху память колишнього їх культурного значіння, книжности і учености. На архимандритів та ігуменів, як знаємо, попадали люде, які спромогли ся заплатити королеви і великому князеви добре чолобитє, а нї в голові їм були справи наукові й освітні, і величезні матеріальні засоби сих монастирів, що володЇли незмірними маєтками, жертвуваними протягом стількох поколїнь, — росхапували ся або йшли на сите й пяне житє монахів.
Заведеннє унїї змусило українське громадянство звернути особливу увагу на ті церковні позиції, які ще зістали ся в православних руках: треба було вирвати їх з впливів правительства і подбати про те, щоб сі позиції були обсаджені людьми відповідними. Печорський монастир був найсильнїйшою, найбогатшою і значить— найважнїйшою з тих позицій; громадянство звернуло на нього пильну увагу, після того як Никифор Тур оружною рукою оборонив його від нападів унїатів По його смерти (1599) на се місце вибрали ігуменом Єлисея Плетеницького, ігумена монастиря лещинського (на Білоруси), що підчас берестейського собору показав себе як визначний і завзятий патріот. Про сього чоловіка мусить бути вдячна память в українськім народї, бо велико заважив він в пізнїйшім українськім житю. Був родом з Галичини, з-під Золочева. з дрібної місцевої шляхти; подробиць з його житя майже ніяких не знаємо. Коли дістав ігуменство печорське, був ще чоловік не старий, мав коло 50 лїт. В документах чуємо, як він боронить маєтности монастирські від чужих рук, маємо жалї монахів печорських на нього і иньшу старшину монастирську, що вони „не знать куди подївають монастирські гроші": мабуть Плетеницький зачав уймати трохи видатки на сите і пяне житє черцїв, обертаючи на потреби культурні. Видко, зміркував, що тут під захистом козацького війська, яке знов почало приходити до сили і вже не раз давало поміч київським Українцям в тісних обставинах, можна розпалити нове огнище українського культурного і національного житя Отже заходив ся коло збирання засобів на се.