«Ілюстрована Історія України»

Султан після сього звелів турецькому війську рушити на Польщу і під кінець літа воно зближило ся до границь молдавських. Жолкевский з тим військом яке мав пішов на зустріч, щоб зійти ся з військом молдавським, але Волохи, побачивши таке мале військо, не хотїли йти з Жолкевским на Турків. Він мусів вертати ся і недалеко Дністра Турки його погромили; сам Жолкевский наложив головою, його помічник, гетьман польний Конєцпольский попав у неволю; мало хто виратував ся.

Так Польща зістала ся зовсім без війська і з великим страхом чекала нового турецького походу на другий рік. Нещастє, що спіткало Жолкевского, толкували тим, що він не заручив ся помічю козацькою: козаків було в тій війні або дуже мало, або таки й зовсім не було— своєвільники бушували з Бородавкою, а статочнїйших, що були по сторонї Сагайдачного, Жолкевский теж не постарав ся притягнути до себе, і вони займали ся справою церковною, поки Жолкевский воював ся з Турками. „Жолкевского забито в Волощині й Конєцпольского взято, бо без козаків війну зачав, так говорив: не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до рілї або свині пасти" — так переказує тогочасний український літописець тодїшнї оповідання. Тому тепер правительство з усіх сил заходило ся притягнути козаків. Брало ся на всякі способи, навіть патр. Теофана просили, щоб козаків до того намовляв. В київських кругах рішили, що за козацьку участь в війні треба добити ся, аби правительство признало нових владиків. Король і його порадники не хотїли на тім попускати. Даремно на соймі (на початку 1621 р.), коли йшла мова про приготовання до війни, голова українських послів Лаврентий Древинський, звісний український парляментарист, ударяв на правительство, пригадуючи всі кривди, які діють ся народови українському й білоруському:

„Почавши від Кракова в Короні як помножаєть ся слава божа за помічю тої нововидуманої унїї? Вже по більших містах церкви запечатані, маєтности церковні попустошені, по монастирях худобу замість монахів замикають. Перейдемо до в. кн. Литовського—там робить ся те саме, навіть в містах пограничних з Московською державою. В Могилеві й Орші церкви запечатано, священиків розігнано. В Пинську те саме вчинено; монастир Лещинський на корчму обернено. Через се діти сходять з світу без хрещення, тїла мертвих вивозять ся з міст без церковного обряду як стерво; люди без шлюбів живуть в нечистоті, не сповідаючи ся, не причащаючи ся з світу сходять. Невже се не самому Богови обида? невже не буде мстити ся за се Бог?… Перейдім до иньших кривд і утисків нечуваних. Чи то не кривда народови нашому руському, що, не кажучи про иньші міста, чинить ся у Львові? Хто грецького закону, не унїат, той не може мешкати в містї, анї торгувати на локтї і кварти, анї до цехів не може бути при-нятий. Коли хто умре, мешкаючи в містї, того мертве тїло не можна провести через місто з церковною церемонією, анї до хорого з тайнами господніми іти не вільно. А в Бильні чи не утиски то? чи чуване коли? Коли мертве тїло під замком хочуть провести через замкову браму (якою ходять і їздять всї, навіть Жиди й Татари), то ту браму замикають, так що православні мусять мерця свого виносити иньшою брамою, якою тільки гній міський вивозять".