Чорний замок Ольшанський

Бачу лице господаря. Його губи ущипливо ворушаться. Він обводить очима мертвих.

— Так, правду ти казав. Моєму лиходійству свідків багато. — Він підводить очі: — А головний — бог.

…І знову темрява, як сажа. І знову раптове світло. Замковий двір, залитий сонцем. Величезний спершу громадський, потім фамільний дуб. Кипить під ним і довкола строкатий натовп. Магнатський, шляхетський одяг, лати воїнів, вбрання вільних селян. Далі, у брамі і за брамою, біла хмара тих, зовсім простих. Із загального гомону вириваються окремі фрази.

— А всіх свідків з тих латних людей, — це підсудок, — поставити перед очі високого суду не можна. Бо тієї ж ночі їх якісь лихі кочові люди геть вибили. І ті лихі люди не з воїнів, а з простих розбійників, бо не мали пищалів, а мали луки з отруєними стрілами.

Знову бедлам. Випливає розумне лице Станкевича. Рука на Євангелії:

— Клянуся, що коли князь втікачів наздогнав, то й відпустив одразу на моє прохання. А що вони гроші тих бунтарів везли і гроші його королівської мосці, — того я не знав.

І після паузи:

— Тільки ті гроші досі ніде не випливли. І пошук наш нічого не дав. А випливти повинні були. Значить, сховані вони під запором. І тут треба ще довідатися б, чи не перестріли втікачів інші князеві люди.

Знову шум голосів. І тут уже біля підставки з Євангелієм сам князь.

— Фортугалем[58] предка мого Петра Ольшанського клянуся, — його рука тягне з грудей золотий ланцюжок.

— Предка-зрадника, — беззвучно ворушаться губи Станкевича.

— … а потрібно буде, то поклянуся і на святому Євангелії. Не лід катуванням, як челядь, а по сумлінню, що я тоді, відпустивши їх, з паном Станкевичем назад до замку приїхав. А вдруге я їх не ловив. І, головне, не вбивав. А свідки Йосип Горощук, купник[59], та Протас Леванович, писар, клянуться, що ті — живі. І жити їм ще, скільки відпустить їм днів бог. А я ані зброєю, ані плахою наближати цей кінець не буду, в чім і слово своє кладу.

І знову темрява. І далекий голос:

— Князь наш Вітовт, не дочекавшись кінця розгляду, помре наглою смертю.

Знову морок. Уже на вічні часи. Два вартівники хрещені, а один — нехрещений.

… Власний скрегіт зубів будить мене.

Мій настрій був того дня нікчемний. Навіть зустріч зі Сташкою не принесла полегшення: весь час я пам'ятав відблиски нічного зоряного світла на її обличчі, коли «нас» спускали на арканах в отвір. Останні відблиски світла.

Невідомо чому ми пішли у напрямку Ольшан (скоріше за все тому, що і замок, і костьол, і сама Ольшанка обридли нам, як манна каша в часи золотого, щасливого дитинства), і я, сам не знаючи чому, розповів їй про все, не виключаючи й кошмари.

— Це буває, — сказала вона. — Просто людина стільки думає про це, що думки не покидають її і вві сні.

— А чому вві сні все так, ніби все знаєш?

— Відсутність логіки. І присутність якоїсь вищої логіки. Наяву це перешкоджає, а вві сні — ніби все розкуте. І уява в тому числі. Теорема з Евклідової геометрії про пересічні прямі (ці лінії — о чорт, не потрібна була наука, то всю термінологію забула).