Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
— Правильно. Хтось із славетних казав, що знань у його книжковій шафі більше, ніж у ньому самому. Але він через це не плаче. Бо він не шафа, він — фізик… Я також багато чого забув із шкільної премудрості, але якщо вже завернули на забуту геометрію, то мої пересічні лінії перетинаються за межами уявної площини, за межами дійсності, вві сні.
— Ну і що ви зараз думаєте про це?
— Анічогісінько.
Усе ще досить молоде, соковите й зелене листя спліталося над доріжкою. І крокувало по цій доріжці те, що я згубив назавжди не тільки у кошмарному сні.
— А знаєте, — раптом загорілася вона, — вона б і відповідала всім даним, ваша сонна «розв'язка». Справді, не доторкався Ольшанський до знову відбитих скарбів/ справді, сам пальцем не торкнув спійманих. І він їх не убивав, просто дав їм самим померти. І клятьба на Євангелії була правдою, хоч і казуїстичною. З водою людина може прожити без їжі, ну…
— Два тижні, не більше.
— Чому? Он одна моя знайома на лікувальному голодуванні тридцять днів витримала.
— На лікувальному. Під наглядом лікарів, а не в темниці. Бо потрібна не тільки вода, але й свіже повітря, і рух, і, пробачте, регулярні промивання. Інакше організм отруюється продуктами свого ж розпаду.
— Ну, принаймні могли ще жити.
— Така клятва, та ще на Євангелії, не тільки для середньовічної людини, вона й для сучасної… це вже зовсім без сумління треба бути. Навіть не звіром, а якоюсь викопною безмозкою рептилією. Та про таких білоруські літописи й говорили, нехай собі й непристойно: «Зовсім безсовісний, за шеляг у божому храмі трахне».
— Ого, розпустили язика. Все-таки жінка перед вами.
— Пробачте. Але я зараз найменше думав про це. Я й живу зараз у якомусь іншому вимірі.
— Ну й що ви збираєтесь робити? — спитала вона.
— Не знаю. Мабуть, відмовлюсь. Бо це страшно, це підступи до чогось несказанного, ніби потойбічного… Не хочу. Психіка дорожча. Вона в мене одна. Поганенька, та моя.
— Ну, — задумливо сказала вона, — я б на порозі розгадки не кинула б. Нехай би мене хоч обценьками рвали. Два, може, якихось кубометри грунту відділяє, а він кине. І, головне, я ж знаю, навіть не спробували систематизувати все, що вам відомо. Полохливий ви чоловік і непослідовний. Та гори вона ясним полум'ям, психіка! Навіщо вона дана людині, як не на те, щоб її палити в разі потреби?
Ми вже дійшли до шосе, майже до зупинки автобуса. Вона йшла насуплена і страшенно незадоволена. І раптом сказала:
— Слухайте, ну ще два дні. Ось ви сьогодні спробуйте підсумувати, підбити підсумки, систематизувати все, що знаєте ви і люди. Або тільки здогадуєтеся. А завтра… ну, і ще післязавтра, останній день, ми з вами удвох копатимемо (так тому й бути, дам своїм відгули). Не буде нічого — що ж… Та ні, повинно бути. Шукаєш — знайдеш. «Стукайте, і одверзнеться».
Я вагався, і тоді вона сказала:
— Нарешті, ви не повинні забувати про Мар'яна.
Цього вона могла й не казати. Втриматися. Не люблю людей, які б'ють під дихало. Але жінки… жінки, якщо вони не просто базіки або «кішечки» з дурними очицями і млявою, пустопорожньою, неспілою красою, майже всі такі. За такими побиваються чоловіки з дурнів і обирають їх, скажімо, «міс Іспанією», «міс Америкою» чи навіть «міс Світ», а вони раптом серед найсерйознішої розмови з людьми, аж ніяк не схильними до кокетства, раптом візьмуть і ляпнуть: «Ваню, а ми поїдемо з тобою на «Анжеліку, маркізу ангелів?» — «Ні». — «А на «її останнє танго»?» Або ляпне у розпалі весни, та ще агресивно: «А я хурми хочу». Або «капусти, квашеної головками». З віком це, правда, іноді проходить. А як ні, то залишиться тільки дивуватися, як вчорашня «міс Захлюпанка», втративши останнє виправдання для своєї дурості — красу, раптом ляпне в товаристві ерудитів, показуючи їм «Муки Христові» у Кладненському костьолі: «Ось тут, бачите, Ісус стоїть перед Понтієм, а тут перед Пілатом».
Зрештою, може, це я просто починаю старіти. І Сташка не та. А навіть якщо була б і та, я нічого такого не сказав би мри ній. Нема більших дворушників і угодовців, ніж засліплені почуттям чоловіки.
— Добре, — сказав я, — зрештою, два-три дні нічого не змінять.
До зупинки якраз підійшов великий «Ікарус» із Кладно і з нього повалили «нащадки», що приїхали в гості і по ковбаси до «предків», і дачники, досить-таки неприємна її масі порода людей. Особливо в день, який забарвлений у тебе іпохондрією.