Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
— Абстрактний гуманізм!
Дивні почуття викликав у мене цей чоловік.
— Абстрактний гуманізм, — знову втрутився Хилинський, — це якби я падлюгу, що побратима у його п'ятдесят років інфарктом задавив, і не одного, по голівці гладив. Дивись, Клепча, не доведе це тебе до добра. Не тепер, то в четвер… Розповідай краще, Антосю, що там було.
Я розповів про все докладно, і тому, коли закінчив, ми вже під'їздили до клубу в Ольшанці, сьогодні неживого і замкненого на замок.
— У-гу, історія, як кажуть, страшніша за страхітливу вигадку, — сказав Щука. — Так це клуб?
— Ага.
— То пройдемося на місце, де на тебе напали.
Через кілька хвилин усі розсипалися по улоговинці, а я показував їм, що і як тут було.
— Молодчина, — сказав раптом Щука.
— А мені саме це й підозріло, — говорив, як різав, несхибний Клепча. — Четверо не подужали одного. І заповіт на вашу користь. І та записка. Хто її знає, ту графічну експертизу. — Він говорив досить в'їдливо, але. так ґречно, що здавалося, ось-ось почне дриґати ніжкою.
— Перестаньте бути таким нудно-гречним. — Це сказав полковник, тихо й сухо. Він, видно, не соромився мене і був у стані тихого шаленства. — Тут вам не Несвітський палац, а група міліціонерів. Та й навіть Радзівіллам було плювати на умовності. Їм родовитість доводити не було потреби.
Я попрощався з ними по дорозі в село. Вони пішли до машини, все ще тихо розмовляючи між собою. А, певно, мовчали б, якби знали, який в мене слух.
Клепча прискорив кроки, а вони, помахавши мені рукою, знову пішли своєю дорогою. І знову долітали до мене уривки їхньої розмови.
— То як, переведуть його? — спитав Хилинський.
— Я б його увільнив, — сказав Щука.
— Так-ак, то справді велика втрата, — несподівано втрутився шофер. — Такий хлопець…
Решта промовчали.
Машина рушила з місця і швидко зникла за поворотом дороги. Я йшов до себе, і мене тіпало. Всі ці дні я був на межі нервового виснаження.
Розділ V,
Не подумайте тільки, що всі ці дні я лише займався поїздками додому, в Кладно, туди, сюди, що я захоплювався виключно аналізом людських характерів і відносин (хоч це і забирало певний час), самоаналізом, самокопирсанням та іншими мало поважаними «само»…
Основне — це були все-таки пошуки в третій вежі. І тільки богові відомо, скільки кошиків щебеню й сміття ми витягли звідти через пролом, скільки винесли нош битого каміння і всякої всячини. Сам я набив такі мозолі на руках, яких не мав з юнацтва, два Івановичі теж працювали від душі, та при цьому нічого не хотіли брати, крім зрідка (і взаємного) частування. І ще я відбив у археологів шістьох учнів старших класів (були, слава богу, канікули), за що мене кляли навіть дівчата, не кажучи про Генку Сідуна. Зрештою, і вони іноді приходили допомогти.
Землі за три з половиною століття з гаком наросло вдосталь. Замок, як кожна стара будова, «ріс у землю», але з дня на день ми повинні були вже добратися до «материка». Ну що ще? Перестали з'являтися «дама з ченцем». Принаймні, хоч би як пізно вертався я у свою плебанію, мені жодного разу не довелося побачити їх. Але я ані на крок не посунувся вперед. Правду кажучи, я посунувся, і навіть багато про що нове довідався, тільки не знав, що з цього нового справді важливе і наближає мене до мети й розгадки, а що ні. А проте час минав, і молодик відзначив кінець травня, і ось мав прийти і принести нову повню червень.
Одне було погано: нічні кошмари почали повторюватися і регулярністю, якій можна було позаздрити, дедалі частіше. І особливо сильний стався зі мною після повернення з Кладно. Певно, розмова з прокуратором, суперечка з Клепчею, невдачі останніх днів схвилювали мене до того, що я справді вичерпався і балансував на краю. Я, видно, і справді був підготовлений до почесного місця серед інших таких у «заміському будинку» Лигоиовського або просто був готовий зірватися вниз, у прірву.