Чорний замок Ольшанський

Не подумайте тільки, що всі ці дні я лише займався поїздками додому, в Кладно, туди, сюди, що я захоплювався виключно аналізом людських характерів і відносин (хоч це і забирало певний час), самоаналізом, самокопирсанням та іншими мало поважаними «само»…

Основне — це були все-таки пошуки в третій вежі. І тільки богові відомо, скільки кошиків щебеню й сміття ми витягли звідти через пролом, скільки винесли нош битого каміння і всякої всячини. Сам я набив такі мозолі на руках, яких не мав з юнацтва, два Івановичі теж працювали від душі, та при цьому нічого не хотіли брати, крім зрідка (і взаємного) частування. І ще я відбив у археологів шістьох учнів старших класів (були, слава богу, канікули), за що мене кляли навіть дівчата, не кажучи про Генку Сідуна. Зрештою, і вони іноді приходили допомогти.

Землі за три з половиною століття з гаком наросло вдосталь. Замок, як кожна стара будова, «ріс у землю», але з дня на день ми повинні були вже добратися до «материка». Ну що ще? Перестали з'являтися «дама з ченцем». Принаймні, хоч би як пізно вертався я у свою плебанію, мені жодного разу не довелося побачити їх. Але я ані на крок не посунувся вперед. Правду кажучи, я посунувся, і навіть багато про що нове довідався, тільки не знав, що з цього нового справді важливе і наближає мене до мети й розгадки, а що ні. А проте час минав, і молодик відзначив кінець травня, і ось мав прийти і принести нову повню червень.

Одне було погано: нічні кошмари почали повторюватися і регулярністю, якій можна було позаздрити, дедалі частіше. І особливо сильний стався зі мною після повернення з Кладно. Певно, розмова з прокуратором, суперечка з Клепчею, невдачі останніх днів схвилювали мене до того, що я справді вичерпався і балансував на краю. Я, видно, і справді був підготовлений до почесного місця серед інших таких у «заміському будинку» Лигоиовського або просто був готовий зірватися вниз, у прірву.