Чорний замок Ольшанський

Коні мчать шалено. Вбитися на смерть, але не збочити. Ось-ось уже буде річка, і човни, і шлях до Німану, а там — до волі. Ось і човни. Але чогось занадто багато човнів. Не ті човни.

І, відгороджуючи нас од човнів, від срібної луски на воді, витягнувся рівною лінією кінний загін. Другий кінний загін. Посланий водою перетяти нам шлях. Одразу посланий водою, без потреби блукати в нетрях і замітати сліди.

Тьмяно відсвічують у променях місяця сталеві й посріблені лати. Підняті забрала, обличчя всіх у тіні і тому здаються сліпими або заснулими. Звисають з шоломів султани, волосяні, гривами, з пір'я. Вирізні повіддя одпущені. І ртутний блиск на наконечниках довгих списів, на шаблях, на булавах і бойових молотках.

Тепер уже не втечеш. Наближається кінний ланцюг.

— Ну ось. Доля не була милостива до нас.

…І тут же якась кам'яниця, і туди кидають різного розміру тюки, лантухи, скриньки. Вони зісковзують кудись униз, «як кіль по просаленому жолобу, коли корабель чи катер спускають на воду. І ніч. Трохи темна, бо місяць ось-ось зійде. А довкола нас із Гордиславою десяток воїнів і Вітовт Ольшанський на вороному коні.

— Ну ось, панове рада, — звертається він до воїнів, — ось, панове радники. Обійдемося без радження, судді і підсудка[53], без провста[54], без підскарбія, щоб той повернутий скарб лічити. Зрештою, нехай полежить з ними, доки тут з перевіркою цей ворон, крук цей, Станкевич, стовбичитиме. Він показує воїнам на нас:

— Зніміть з них ризи[55].

Одяг падає до наших ніг, у траву.

— Що, умьот, зустрілися все ж таки. Нічого, оборонець ваш спить. Ой, міцне сонне вино. А вас? Вас я таким напою, що в свій час навіки заснете. Харцизяки.

— Помовч ти, злодюго, — відповідає Волюжинич моїми вустами. — Зрадив твій пращур Слуцького, обікрав і князів тих, і короля. Та й ти в нього вдався. Мене й моїх друзів продав, пограбував короля. Так що не базікав би ти. Занадто ти ущипливий. Ось за ту твою ущипливість з нас, за лиходійство так тебе щипатимуть обценьками, щипцями та кліщами, що м'ясо з кісток полетить. Лиходійству твоєму свідків багато, а головний — бог.

Він усміхається страшнувато:

— Ти не думай мене так роздражнити, щоб тебе швидко та легко на смерть відправив, та ще й стельмаха покликав, щоб він вам похоронну колісницю та труни одразу зробив. Того не буде. Згадаєте ви в мене ще торішню полову.

— Пиши густіше, — після паузи звертається він до вершника з дивним циліндричним предметом у руці, — в рядок.

Спочатку жінку, а потім мене обв'язують під пахвами петлею з якимсь хитромудрим вузлом і спускають по похилій площині, а потім з якогось дашка прямо вниз, у чорний отвір.

Камінь під ногами. І тут же щось шморгає під пахвами. Ага, бортний вузол. Смикнувши, знімаєш петлю з найвищого сучка. На мить я ще помічаю, як двома зміями майнули вгорі, в плямі, звідки ледь-ледь проникає світло, дві мотузки.