Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
І тому, коли він переодягнувся, він одразу отримав кулю п скроню. З правої руки і тому в ліву скроню. Упав. Ще ворушився і тому отримав, зверху, другу кулю в серце.
А потім убивця підтягнув Сая до невеличкого урвища, підкинув йому одну руку так, щоб звисала над драговиною. Зопалу не помітив, що відкинув праву, а не ту, якщо врахувати, що рана була в ліву скроню.
Ну, а потім засунув убитому за борт піджака загодя написаний лист і пішов собі. А пістолет дорогою — третя помилка — кинув у якийсь ручай.
Думаєте, кінець? Е, ні. Що там двісті сорок злотих, коли з восьми тисяч сотню встиг прожити. Якщо вже зроблений перший крок по дорозі, на якій людина перетворюється на брутального і без зайвої моралі звіра, то решта кроків даються легше. А тут він ще не знав про свої помилки, про існування нас, вірив, що в шкурі Сая йому безпечно. І ще знав, що прості лісові люди не знають усієї міри цинізму таких, як він.
Тому з Варшави пише листа і надсилає фото Антосевич. А потім з Тешина, підробивши почерк (зразок — заява Сая), пише батькові забитого, що, дякуючи панові Хмілевичу, поступив, усе добре, тільки потрібний новий костюм, годинник і Сто злотих на витрати.
Цей убивця так і залишився в душі дрібним старцем-скнарою, який послід здатний з-під себе з'їсти.
І приїхав. І розповів про плани Юліана, про друзів. І отримав усе, що хотів. Від старшої дочки — також. Ось що найстрашніше.
— Молодша тепер за Сильвестром Тетеричем, — сказав я.
— А старша за матір'ю земелькою. Після суду вішатися хотіла (і вона, і старий давали показання, ясно ж, при зачинених дверях, але уявіть собі почуття: обнімати вбивцю брата). Зняли. То потім жодного хлопця до себе не підпускала, а в партизанах опісля, як навмисне, лізла в найнебезпечніші діла. І смерть її мучила-мучила, а потім і змилостивилася.
І знаєте що? Я не був ні в якій мірі прихильником пана Мацієвського[52], але після того, як довідався про цю історію Криштофа з Агатою, охоче короткий час побув би з Криштофом і паном Мацієвським в одній компанії. А опісля б навіть з приємністю запросив би його на чай і познайомив із сім'єю. Хоч мені дуже не подобалися оті його штучки з білими рукавичками. Ніяк не був я від них у захопленні.
Але до Мацієвського ще був окружний суд. Посилений ескорт поліції, ворожість народу.
Зізнався в усьому, і нічого тут не міг допомогти адвокат (психіатр визнав Висоцького відповідальним за свої вчинки)» з його концепцією «конституціонального психопата», позбавленого в дитинстві ніжності й тепла. Присудив суд (радилися дві години) до смертної кари. А той, хоч і казав, що «жити не хоче і не може», подав на апеляцію.
Виводили його з суду через чорний хід. Інакше лінчували б. Бо ненависть аж вирувала, як окріп у казані.
Апеляційний суд у середині серпня затвердив вирок окружного суду. Бо й що можна було додати ще, які обставини могли б пом'якшити погляд людей на речі? Хіба це було щось варте поблажливості? Виняткова жорстокість, звірство, нелюдяність, нуль моралі, аніякого каяття. Небезпечний лютий звір, кат і недолюдок.
Шановний пан Мацієвський виїхав у нову дорогу, прости йому боже зо два дрібних гріхи за одну цю поїздку.
Я не був присутній на апеляційному суді, не був свідком виконання вироку. Був за кордоном і лишився там ще на рік, бо першого вересня гримнула війна.
— А все-таки, як це відбулося?
— Кажу, Мацієвський виїхав. І добре, що покінчили хоч з одним покидьком перед тим, коли Польщі як ніколи потрібні були справжні люди.
Вони все-таки були люди слова, мої попутники. Сказано — зроблено. З'явився у призначений термін до костьолу і кляштора бернардинів — умова залишається в силі. Точний — значить, підкинемо майже до Ольшан з Кладно. Навіть Хилинський був там, хотів послухати про мою розмову з колишнім прокуратором, потім повернутися в Кладно і назавтра приїхати знову, вже автобусом.
В ту хвилину, коли я вліз у наш «козел», вони якраз кінчали якусь суперечку, яка виникла значно раніше.
— Кидаєтеся ви термінами, що дали людям, юриспруденцією, — різко кидав Хилинський. — А по-моєму, найганебніше в кожній професії, особливо коли ти наділений владою, — примушувати людей сумирно, тихо й покірливо, без скандалу терпіти несправедливість. Я це бачив… У різних краях.
— Пережитки, — буркнув Клепча.
— Отак, — сказав Щука. — Змішав грішне з праведним. Пережитки капіталізму в усьому, що йому не до душі, бачить. А він того капіталізму й не нюхав. А що, скажімо, дід якогось товариша був… ну… губернським казначеєм, то давай звинуватимо в цій нашій історії онука першого-ліпшого завідуючого облфінвідділом. Так ось твій «підозрілий» — це чоловік добрий, це чоловік на своєму місці — якого тобі ще дідька? І запам'ятай, надалі таких речей собі не дозволяй. Не винен — пусти. Не бійся, літака він не захопить. У нього автомата нема. І іншої батьківщини також.
52
На всю Польщу в той час був тільки один кат, якого возили в міру потреби з місця на місце. І хоча «виступав» у масці, всі знали його прізвище — Мацієвський. На кожного повішеного вживав свіжу пару білих рукавичок. Після виконання вироку викидав рукавички зі словами: «Справєдлівосці стала сен задосць» — «Справедливість перемогла».