Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
— Хресний хід у старому містечку Кладненської губернії, — пролунав раптом голос Хилинського.
До нас наближався усміхнений Адам з рюкзаком і вудками н чохлі і — знову диво! — поруч з ним Хосе-Інезілія Лигоновський. теж з вудками і з чемоданчиком.
— А я не вірив, — сказав я. — Справді, щось велике в лісі здохло.
— Чому? — сказав психіатр. — Що я, не маю права побайдикувати день-другий? А ось ви чого тут швендяєте?
— Швендяти — це, власне кажучи, моя професія, — сказав я. — І що я, не можу зустріти поповнення з таких, як я, ділових гультяїв?
Після того, як усі перезнайомились, ми пішли швидкою ходою у свою гавань. Йшли у доброму затінку густого листя початку червня, гомоніли про різні дурниці.
Влаштував я Адама Хилинського на два тижні та Лигоновського, на день-другий у бездітних (чи, може, виїхали кудись діти?) сусідів Шаблики, і помандрували ми оглядати _, сільце та його історичні пам'ятки, не занесені, на жаль, ні в групу О (перебуває під охороною ЮНЕСКО), ні навіть у третю групу (що відповідає, мабуть, нашим пам'яткам місцевого значення). А чому так — не знаю.
Тут мене здивував раптовою активністю пан Вітовт Лигоновський:
— Це став? Добре. А риба де краще бере? Там? Дуже добре. Ти ба, і циферблат подвійний. Всередині, де години, — нерухомий, а очкове кільце, місячне, рухається. І он показує фази, або зміни, нерухома стрілка. Ойо-йой! Який старий механізм. Це ж, знаєте, найстаріший годинник на Спаській вежі, у Кремлі, також був з рухомим циферблатом… А он там твоя «плебанія»? Шикарна… А то замок? І он по тій галереї твої тіні ходять?
І очі гуляють від замку до костьолу, від веж до городища.
Коли він заскочив у костьол подивитися, як там, і Хилинського за собою потяг, Сташка раптом мені сказала:
— Ну, жвавий який. Просто ртуть. І щось мені здається, що я вже знайома з ним. Зустрічалися ми десь… Ні-ні, в клініці яв нього не лежала. І зі знайомих ніхто не лежав… Ну, просто немовби колись по телевізору бачила або в другорядній ролі в якомусь більш ніж другорядному фільмі.
— Ось і в мене таке враження.
Ми відійшли і сіли на колодках, а тут ішли мимо і підсіли до нас Ольшанський з Шабликою та Змогителем, а потім Висоцький з якимсь невідомим, а далі підкотив, відсапуючись, змокрілий Гончаронок.
Лигоновський вилетів з костьолу щось дуже хутко і встряв у компанію спритно й легко. А Хилинський вийшов тільки хвилин через десять і подибав до нас навмисне дуже повільно.
І довелося через це місцевим автохтонам знайомитися з новоприбулими двічі.
А невідомий, як виявилося, був той самий самодіяльний годинниковий майстер і органіст, що на органі «Лявониху» лупонув. А прізвище в нього було Згонник.
— Як же це вам так вдалося?
— А біс його знає, — присоромлено опустив він очі, — нюх у мене з дитинства на різну механіку. І зіпсовані вони були не дуже. Ну і, щиро кажучи, не на все там вистачило мого нюху. Бо годинник повинен був показувати великодні, католицькі й греко-уніатські. А он у тій ніші, що під циферблатом, свята татарські і єврейські. Навіщо їм було це знати — чорт його розбере. Але, мабуть, якісь костьольні обчислення. Ну от, тут я схибив, не спромігся.
— А вам це нащо?
— А так. Для завершеності. Хоч і не потрібно, але приємно було б знати, коли там по-татарськи байрам, а по-єврейськи піст руйнування храму. Щоб уже спокійним бути. Усе зробив, і зробив як слід. Не дурніші й ми, ніж ви були.
Я був приємно вражений. Добре міркував чоловік.
А потім вони чомусь розговорилися, він і гості, і домовилися назавтра йти разом ловити рибу, і для цієї мети встати аж о пів на третю, за годину до сходу сонця.
— Чорт, незручно, — сказав Адам, — може, у вас із Станіолевою на нас якісь плани є.
Я, щиро кажучи, зрадів, що вони не будуть свідками останнього дня наших марних потугів і намагань, нашої безславної поразки. І тому я збрехав і за Сташку, і за себе:
— Та ніскілечки. У нас завтра інші плани. Тут треба до одного дядька сходити та дещо подивитися. У нього збереглися газети й журнали часів окупації.
— Дуже цікаво, — сказав Висоцький.
— А потім… ну, треба тут один курганний могильник оглянути. Не дуже далеко звідси.
— Тим краще, — втішилися новоявлені три мушкетери від риболовлі.
І в цей час нашу щойно народжену ідилію порушив чоловік, який тільки те й робив, що плутався в мене під ногами.
Людвиг Лопотуха наблизився від села і сів на пагорку метрів за дванадцять від нас. І одразу почав свій концерт:
— Відійдіть… Згиньте… Мій дім — моя фортеця… Звірі… Кати… В усіх вас… Усі ви тичками[60] мічені. Тичками вилюднів роду людського. Байдуже… Згинете… Скоро, скоро і на вас час прийде.
60
Родимка, клеймо, мітка.