Чорний замок Ольшанський

І очі гуляють від замку до костьолу, від веж до городища.

Коли він заскочив у костьол подивитися, як там, і Хилинського за собою потяг, Сташка раптом мені сказала:

— Ну, жвавий який. Просто ртуть. І щось мені здається, що я вже знайома з ним. Зустрічалися ми десь… Ні-ні, в клініці яв нього не лежала. І зі знайомих ніхто не лежав… Ну, просто немовби колись по телевізору бачила або в другорядній ролі в якомусь більш ніж другорядному фільмі.

— Ось і в мене таке враження.

Ми відійшли і сіли на колодках, а тут ішли мимо і підсіли до нас Ольшанський з Шабликою та Змогителем, а потім Висоцький з якимсь невідомим, а далі підкотив, відсапуючись, змокрілий Гончаронок.

Лигоновський вилетів з костьолу щось дуже хутко і встряв у компанію спритно й легко. А Хилинський вийшов тільки хвилин через десять і подибав до нас навмисне дуже повільно.

І довелося через це місцевим автохтонам знайомитися з новоприбулими двічі.

А невідомий, як виявилося, був той самий самодіяльний годинниковий майстер і органіст, що на органі «Лявониху» лупонув. А прізвище в нього було Згонник.

— Як же це вам так вдалося?

— А біс його знає, — присоромлено опустив він очі, — нюх у мене з дитинства на різну механіку. І зіпсовані вони були не дуже. Ну і, щиро кажучи, не на все там вистачило мого нюху. Бо годинник повинен був показувати великодні, католицькі й греко-уніатські. А он у тій ніші, що під циферблатом, свята татарські і єврейські. Навіщо їм було це знати — чорт його розбере. Але, мабуть, якісь костьольні обчислення. Ну от, тут я схибив, не спромігся.

— А вам це нащо?

— А так. Для завершеності. Хоч і не потрібно, але приємно було б знати, коли там по-татарськи байрам, а по-єврейськи піст руйнування храму. Щоб уже спокійним бути. Усе зробив, і зробив як слід. Не дурніші й ми, ніж ви були.

Я був приємно вражений. Добре міркував чоловік.

А потім вони чомусь розговорилися, він і гості, і домовилися назавтра йти разом ловити рибу, і для цієї мети встати аж о пів на третю, за годину до сходу сонця.

— Чорт, незручно, — сказав Адам, — може, у вас із Станіолевою на нас якісь плани є.

Я, щиро кажучи, зрадів, що вони не будуть свідками останнього дня наших марних потугів і намагань, нашої безславної поразки. І тому я збрехав і за Сташку, і за себе:

— Та ніскілечки. У нас завтра інші плани. Тут треба до одного дядька сходити та дещо подивитися. У нього збереглися газети й журнали часів окупації.

— Дуже цікаво, — сказав Висоцький.

— А потім… ну, треба тут один курганний могильник оглянути. Не дуже далеко звідси.

— Тим краще, — втішилися новоявлені три мушкетери від риболовлі.

І в цей час нашу щойно народжену ідилію порушив чоловік, який тільки те й робив, що плутався в мене під ногами.

Людвиг Лопотуха наблизився від села і сів на пагорку метрів за дванадцять від нас. І одразу почав свій концерт:

— Відійдіть… Згиньте… Мій дім — моя фортеця… Звірі… Кати… В усіх вас… Усі ви тичками[60] мічені. Тичками вилюднів роду людського. Байдуже… Згинете… Скоро, скоро і на вас час прийде.