Ставка більша за життя. Частина 2
- Автор: Збых Анджей
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Микола Дуркевич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Ставка більша за життя. Частина 2». Краткое содержание книги:
Одне завдання відповідальніше за друге, але Мочульський, що діє під прибраним ім’ям Ганса Клосса, знаходить у собі силу волі не схибити у ворожому оточенні, вийти переможцем у поєдинках із абвером та гестапо.
Книжка складається з шести новел, в основу яких лягли воєнні події 1943–1944 років. Вони є продовженням однойменного роману польського автора, що виходив у видавництві 1970 року.
Інга Рінг стояла край вікна і крізь щілину в шторах розглядала обличчя солдатів. Вони всі здавалися схожими один на одного і грізними. Солдати йшли на захід, в глибину Німеччини, а їхній переможний марш був нестримний. Інга відчула себе раптом дуже старою. їй було всього сімнадцять років, але протягом останніх кількох днів вона двічі пережила страшні потрясіння.
Спочатку прийшли вони. Власне кажучи, спочатку вона пережила те, у що ще кілька тижнів тому ніколи б не повірила: страх.
Дядько приїхав на кілька годин. Він привіз із собою листа від батька, сказав, що батько залишився в обложеному Бреслау, а потім, глянувши кілька разів на годинник, вибіг з дому, навіть не попрощавшись з нею, тільки-но від’їхали вантажні машини з охороною.
Шенк, якому після батька дісталася аптека і який ще того самого дня вранці кричав, що перемога за нами, зірвав із стіни портрет фюрера і почепив на вікнах простирадла. Анна-Марія Елькен (а втім, можливо, її звали інакше) закопала в саду свою есесівську форму і сказала, що вона медсестра з Гамбурга і що в неї є відповідні документи. Берта погодилася, щоб Анна-Марія тимчасово зупинилася в них; власне, тільки Берта не змінилася — в кухні над її ліжком висіла маленька фотокартка вождя. Тобто висіла там до обіду, бо фройляйн Елькен, не питаючи Берти, зняла її й кинула у вогонь.
Здавалося, що все, чим вони жили стільки років, раптом перестало існувати. Інга ніколи не забуде тих кількох годин перед вступом поляків: у містечку панувала тиша, немовби війна про них забула, а на вулицях, під будинками, юрмилися в тривожному очікуванні люди, які ще вчора ходили в мундирах нацистської партії, фольксштурму або СА. Ніхто й не думав про оборону: керівник Ліги німецьких дівчат, одягнена в барвисту спідницю, тягла з крамниці до льоху мішок картоплі, блокфюрер нацистської партії красувався в полатаній куртці і порваних чоботях. Він схожий був на волоцюгу.
— Що сталося з німцями? — запитала його Інга. У відповідь він тільки махнув рукою.
Поляки вступили в місто по шосе з боку Бреслау — запилені, із зброєю напоготові. Вулиці вже були порожні, будинки наглухо зачинені. Потім показався танк і зупинився. Інга бачила його башту з дулом гармати.
Але все це ще не було найгірше, найгірше мало статися. Минула безсонна ніч, вони чули на вулиці тупіт чобіт, автоматні черги, різкі голоси, які говорили щось незнайомою мовою. Всі сиділи у великій кімнаті: Берта, Шенк, Анна-Марія і вона, боячись запалити світло і навіть голосно розмовляти. Інга подумала, що ще недавно німці були в Польщі, що й вони так ночами ходили по польських містах, але ця думка не принесла полегшення. Вона тільки посилила страх.
— Чому так сталося? — прошепотіла Інга. — Скажіть мені, чому так сталося?
Всі мовчали. Анна-Марія курила цигарку за цигаркою, нервово ходила по кімнаті й навіть підходила до вікна.
— Будьте обережніші, — гримнув на неї Шенк, — можуть побачити.
Вранці Інга вибігла в сад. День стояв чудовий, була справжня весна. Вершини гір леліли барвами, як завше в цю пору року. Вона заглянула до своєї альтанки й остовпіла. Крик завмер у неї на вустах. На землі лежала Марта. Сукня її була роздерта, а ліва рука перев’язана клаптями. Коли Інга схилилися над нею, вона розплющила очі.
— Марто, Марто… — прошепотіла Інга.
Вона ще не могла повірити, що це справді Марта. Бачила її принаймні раз на тиждень — щонеділі вона бігала в замок Едельсберг. Там у флігелі, в маленькій охайній кімнаті, мешкала Марта.
Здавалося, що вона мешкала там від створення світу. Колись, у ті часи, яких Інга вже не пам’ятала, її чоловік був управителем у маєтку графа. Чоловік помер, і Марта лишилася на правах постійної нахлібниці. Коли граф з родиною покинув замок і звільнив усю челядь, вона одна не схотіла звідти виїхати. їй нікуди було йти. Інга вмовляла її переселитися в місто, до них, адже вона була далекою родичкою Рінгів, але Марта відмовилася. Вона звикла до замку.
— Це, певно, поляки, — прошепотіла Інга, — тебе поранили поляки. Я візьму тебе до себе, ми зробимо тобі перев’язку…
— Ні, — відповіла Марта. — До вас я не хочу.