Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю
- Автор: Слотер Анна-Марі
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7513-93-2
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю». Краткое содержание книги:
Ми з братом виросли на її історіях про перельоти. Кінець кінцем вона надиктувала свої спогади шестимісячної подорожі від Франції до Швейцарії через Іспанію та Португалію і остаточним прибуттям до Лондона. Щоразу, коли друзі з бельгійського руху Опору намагалися допомогти їй перебратися через кордон до вільної Франції, їм відповідали: «Так, але без дітей.» Звісно, у цьому питанні бабуся була непохитною. Була війна, і хіба вона могла залишити в цей час своїх дітей? Через десятки років вона пояснила це моїй матері так:
Озираючись на минуле з певним досвідом та віком, я цілковито усвідомила, що з мого боку це було тотальне придушення довколишніх небезпек. Думаю, в мене вийшло, бо я доволі оптимістична людина. Часто намагаюся уявити себе в іншій ситуації, запитуючи, як же я змогла подолати все це. Я ніколи не припускала, що не зможу вирішити якоїсь проблеми чи вийти зі складного становища. Ні, я ніколи не думала, що мені щось не вдасться у цій конкретній спробі і що зі мною та дітьми може трапитися щось жахливе.
Мені слід усміхнутися, коли я це перечитую. Це абсолютно у стилі бабусі — сталевої жінки. Коли пізніше лікарі сказали їй, що вона буде шкутильгати через втрату хряща в щиколотці, вона лише стиснула зуби і, як раніше, гордо покрокувала по брюссельській вулиці. Їй вдалося облаштувати свій дім, підтримати хірургічну практику чоловіка, інвестувати в сім’ю і привнести перфекціонізм в усе, за що бралася. Часто вона була суворою та вимогливою, виправляючи листи подяки, які я писала їй французькою, і надсилаючи мені їх назад. Але, крім усього іншого, вона завжди була готова присвятити безмежну кількість часу своїм онукам, аби допомогти домашнім завданням чи будь-чим іншим.
Я завжди дивилася на життя моєї бабусі і вважала, що завдяки поєднанню рішучості, оптимізму, управлінських здібностей та винахідливості з неї вийшла б неймовірна директорка, а бельгійський бізнес змінився б назавжди! Мені досі хотілося б, аби в неї було більше варіантів щодо того, як прожити своє життя. Проте зараз я бачу жінку, яка дала моєму дідусю змогу допомогти незліченній кількості вдячних пацієнтів, виростила двох успішних дітей, кожен з яких зробив свій внесок у світ, відіграла неймовірно важливу роль у житті онуків та багатьох інших людей.
Бабуся розуміла, що піклування — це тяжка праця. Вона була людиною обов’язку. Її мати завжди пильно стежила, щоб її спина не торкалася спинки стільця, коли та сиділа (урок постави, якого вона намагалася навчити своїх доньку та онуків, але їй не вдалося). Те саме із прийняттям суспільних ролей, які надавали форми й мети її життю. Вона піклувалася не лише про чоловіка та дітей, а й про власних батьків, батьків мого дідуся, друзів, сусідів і навіть про Марі — свою давню покоївку. Загалом суспільство присвоює цінність і престиж тому, що люди для нього роблять. Як я бачу це зараз, вона вклала стільки піклування в вимірі суспільної цінності в свою сім’ю та спільноту, скільки її чоловік у пацієнтів.
Моя американська бабуся, яку я знаю як Ма, зліплена із зовсім іншого тіста. Мері МакБі Хоук народилася в 1902 році, виросла єдиною дитиною в сім’ї в Лінкольні, що в Північній Кароліні, — у маленькому місті, де її сім’я жила протягом кількох поколінь. Коли її батька призначили у Верховний Суд Північної Кароліни, сім’я переїхала в Ралі. Коли бабусі було вісімнадцять, раптово померла її мати, а через кілька років помер і тато.
Мері була молодою заможною жінкою з великим колом друзів в середині 1920-х, а тому її дім швидко став центром соціального життя. Вона закінчила тодішній коледж Святої Марії, який колись був початковою школою, а потім став дворічним коледжем, де місцевий адвокат поверхово викладав право. Вона самостійно подорожувала до Бостона і навіть у Європу. На фото вона виглядала незалежною, енергійною, зухвалою молодою жінкою, яка була готова ділитися своїм життям.
Потім вона зустріла Едварда «Батча» Слотера, асистента футбольного тренера Університету Північної Кароліни. Закохалася, і в 1930 році вони одружилися. Незабаром мій дідусь став тренером в Університеті Вірджинії, а потім перевіз свою молоду сім’ю до Шарлотсвілла, де вони прожили решту свого життя. Шарлотсвілл усього за кілька годин від Північної Кароліни, проте для Ма це був зовсім інший світ — запеклий, формальний і соціально свідомий. Вона перетворилася з доньки судді на дружину тренера, присвятивши себе сім’ї і забувши про колишнє самодостатнє соціальне життя.