Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю

Подяки

Роздуми у цій книжці — найважча робота, яку я коли-небудь виконувала. За тиждень до того, як вийшла книжка «Чому жінки досі не мають усього», я сказала своєму агенту, що я вирішила написати книжку про роботу та сім’ю за будь-яких обставин. Я також мала написати книжку про зовнішню політику (і я напишу). Через два тижні я підписала контракт. Мою думку змінив шквал відгуків на статтю, які переконали мене, що чимало голосів повинні бути почутими у цій розмові. Моя перша подяка адресована тисячам читачів, що прямо написали мені або коментували, дискутували та постили відгуки в он-лайн обговоренні після виходу статті. Серед вас є мої друзі та колишні студенти, але більшість — зовсім незнайомі мені люди. Мені ніколи не вдасться відповісти усім вам, про що я шкодую. Проте я прочитала все, що ви писали, і критику також. Усе це сформувало мою точку зору.

Ваш внесок буде роками проявлятися в тому, що я називаю «реакція та відповідь на дослідження». Я виголосила сотні промов для різноманітної жіночої аудиторії: для семидесятирічних з Сарасоти, інвестиційних банкірок, торгових представниць, студенток, дипломаток, юристок, керівниць відділу кадрів, підприємниць та представниць громадських організацій. Щоразу, вислуховуючи ваші запитання та коментарі, я записувала свої враження після того. Проте одна із зустрічей досі переслідує мене: тиха жінка, якій вдалося протиснутися крізь натовп людей, які скупчилися довкола мене після лекції. Вона відвела мене вбік, коли я збиралася вже йти геть, і розповіла, що двадцять з гаком років тому у неї народився син, який страждав від неповносправності. Вона залишила роботу та відмовилася від мрій, щоб доглядати за ним. Вона дякувала мені за статтю та доповідь, оскільки останні двадцять років почувала себе невдахою. Досі бачу її лице перед собою та пам’ятаю власне хвилювання при думці, що хтось, маючи стільки відваги та сили, мусить ще нести додатковий тягар соціальних очікувань. Вона — інший приклад, який американське суспільство могло б брати більше до уваги. Це ми маємо бути їй вдячними та мільйонам таких, як вона, які поставили сім’ї вище за кар’єри.

Коли я розпочала написання цієї книжки, то усвідомила себе у зовсім новому світі академічного дослідження, коментарів, звітів, суспільної точки зору, блогових постів та твітів. Раптово я стала членкинею унікальної групи жінок та чоловіків, які думали та писали про проблеми роботи та сім’ї роками, які так само, як і я, надсилали безперервний потік покликань на статті, книжки та погляди. Дякую моїм друзям із Twitter — Нанет Фондас, Калі Йост, Крістін Мащка, Патріку Фіцгібонсу та багатьом іншим, кого я знаю; журналістам Марії Шрівер, Лізі Белкін, Кей Джею Дел’Антоніо, Ананду Гірідхарадасу та Тіму Крейдеру; банкірці та філантропці Адріенні Аршт. Особлива подяка Деборі Феловс, авторці книжки «Мамина робота» (1985), яка випередила свій час на тридцять років і яку сьогодні ми обоє можемо назвати «Татовою роботою».