Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

А позаяк автор однозначно заявив, що саме 1421 року князь Василь Красний створив перші структури та започаткував козацтво як явище, то не може виникати заперечень, що хоча би частина нових поселень мали військові ознаки. Таке ми бачимо в самих назвах: Караул, Маяки тощо. В інших же поселеннях — Качебіїв, Чорний Град — насамперед були зведені фортеці. А сільськогосподарське селище Балабки, певно, захищалося возами, як воєнний табір. Не забуваймо — йшов тільки 1421 рік, і артилерії, як зброї, ще не було на тих землях. Тобто ми цілком обґрунтовано можемо стверджувати, що вся експедиція 1421 року князя Василя Красного з відправленням до Причорномор’я «12 тысяч человек м 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом» була, переважно, пов’язана з військовими намірами. Хоча, паралельно, відбувалося й освоєння території від Кам’янця до Чорного моря. Що очевидно і не потребує доказів.

Звичайно, серед багатьох поселень від Кам’янця до берегів моря були, передовсім, відновлені старі міста та їх фортеці, такі як Ушиця, Могилів, Буша, Ямпіль, Сороки, Каменка, Рашків, Кодима та інші. А оскільки в ті часи не існувало іншого зв’язку, ніж особисто-безпосередній, то, зрозуміло, що від самого Чорного моря до Кам’янця-на-Смотричі треба було якихось комунікацій. І такі існували у зародковому стані, як військове мистецтво українського козацтва. Послухаємо:

«Військове мистецтво українського козацтва — теорія і практика підготовки і ведення воєнних дій на суші і на морі українським козацтвом.

Теорія В(ійськового) м(истецтва) у(країнського) к(озацтва) є частиною воєнної історії України.

В(ійськове) м(истецтво) у(країнського) к(озацтва) почало формуватися з кінця 15 ст. і завершилося з ліквідацією останніх українських козацьких формувань…» [146, с. 88].

Та, як бачимо, те мистецтво почало зароджуватися не «з кінця 15 століття», а з початку століття. Бо причорноморські воєнні поселення без зв’язку з центром (Кам’янцем) існувати у 1421 році не могли.

Отож, від поселення до поселення мали стояти сторожові (примітивні, зроблені нашвидкуруч) вежі для передачі особливо важливих повідомлень. Для постійного ж зв’язку використовувалися звичайні кінні гінці. Ось як про ті вежі говорить МЕ[3]:

«Вежа — загальна назва споруд різної форми, конструкції та призначення…

Дерев’яна вишка різної форми (стовп; кілька прямостоячих стовпів, скріплених перекладинами; піраміда), що ставилася на якому-небудь природному підвищенні або на степовій могилі і правила… за підвищення для спостереження за навколишньою місцевістю, а в разі потреби — для подачі сигналу… про небезпеку від ворога. На самому верху в(ежі) постійно знаходився чатовий козак. Помітивши якусь загрозу, він запалював купу сухого бур’яну (хмизу) або бочку із живицею, а сам, спустившись негайно вниз, сідав на коня і мчав до найближчого… (поселення чи подібної вежі. — В.Б.). Поданий (вогонь, дим) передавався від в(ежі) до в(ежі), аж поки не доходив до Коша або до того чи іншого козацького поселення. Інколи в(ежами) для… (козаків. — В.Б.) слугували високі дерева» [146, с. 69].

Отож, серед відновлених та побудованих Василем Красним 1421 року впродовж Дністра поселень та укріплень ми бачимо як звичайні, так і військові. Що говорить про їхнє воєнне призначення за певних умов.

Слід звернути також увагу на стратегічне передбачення можливої агресії Османської імперії і Кримського ханства князями Острозькими (Федір та Василь Красний) ще в далекому 1421 році та підготовку до неї заздалегідь. У ту давню пору Османи тільки починали непокоїти Валахію, Молдавію і Трансільванію.

Окупувавши у 1430–1470 роках ті країни та зробивши Кримське ханство васально залежним, Османська імперія 1484 року поневолила Балабки, Караул, Качебіїв, Чорний Город, Маяки та весь південь тодішньої Подільської землі. Шкода, але руські (українські) князі династії Острозьких: Федір Данилович, Василь Федорович, Іван Васильович на той час відійшли у вічність. А молодому їхньому нащадку, знаменитому «Ганнібалу» — Костянтину Івановичу Острозькому виповнилося тільки 14 років. Для польського ж короля, який одночасно був і Великим Литовсько-Руським князем, Казимира IV (1447–1492), так звана Південно-Подільська земля була лише зайвим клопотом. Тому він не збирався за неї воювати.