Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Після цього пояснення зрозуміло, що володар Поділля князь Василь Красний, як і його батько Великий Руський Князь Федір та Великий князь Вітовт, щодо земель Причорномор’я мав серйозні, далекосяжні плани. Тими землями продовжували опікуватися князі Острозькі, яких давня історія подає нам за іноземців Петра Монтигердовича (1424–1425) та Івана Довгірда (1426–1430). Доказом того є документи (несфальшовані) про надання земельних володінь князем Гедігольдом на Поділлі (с. Дрогичів, с. Волків тощо).
Маймо на увазі: князь Василь Красний у Великому Литовсько-Руському князівстві займав найважливіші посади до смерті Великого князя Вітовта. «Із 31 грудня 1425 р… до 8 грудня 1432 р.» Василь Красний (він же Гедігольд) обіймав посаду віленського (столичного) воєводства.
Немає нічого дивного, що син Василя Красного — Іван — після смерті батька, а можливо, ще й за життя, став володарем тих поселень і керівником людей, переміщених у 1421 році на південь; був гетьманом подільських козаків. Бо ж недаремно раніше під час війни у 1430-х роках діда Федора «В орденських джерелах… окреслено (названо. — В.Б.) як «гетьмана» Поділля» [45, с. 107].
Цікаво зазначити: потомки славного князя Івана Васильовича — Костянтин Іванович, Василь (Костянтин) Костянтинович, Іван (Януш) Васильович — завжди обіймали посади старост Брацлавського воєводства, тобто захищали Південь України.
Якщо зачинателем українського козацтва, безумовно, став руський (український) князь Василь Красний Галицький, який 1421 року заснував на південних теренах Подільської землі військові поселення, залоги та фортеці, то батьком чубатих лицарів був його син — князь Іван Васильович Острозький (Галицький). Він у другій половині XV століття запровадив перші методи протистояння татарам, увів лицарську козацьку етику поведінки та саму структуру козацького вільного життя. Автор розуміє, що ці його заяви перечать сучасним уявленням українців про походження українського козацтва, за якими творцем його — є народ. Та справа в тому, що одне не скасовує друге. Якби українській спільноті була байдужа справа захисту своїх південних земель від турків і татар, вона б жодної уваги тій козаччині не приділяла. Та оскільки питання боротьби було питанням виживання наших предків в тих умовах, то справа українського козацтва стала справою українського народу, його буттям, станом душі та методом спротиву. То немовби пісня живої людини стала народною, поглинувши навічно й людину, й мелодію, й слова.
Безумовно, до побудови міст-фортець та поселення Балабки на півдні української землі спонукав візит посла двох королів Гілльбера де Ланноа. Хоча, зрозуміло, що англійський та французький монархи не заохочували правителів Литовсько-Руської держави до такого будівництва. Вони, скоріше за все, говорили про можливий Хрестовий похід проти Османської імперії, до якого постійно закликали Візантійський імператор та Патріарх. Закладення міст-фортець Маяки, Караул, Качебіїв, Чорноград та поселення Балабки, звичайно, відбулося з відома Великого князя Вітовта, але, скоріше за все, з ініціативи руського чи то Федора Даниловича, чи то Василя Федоровича. Не викликає сумніву, що Подільська земля, з часів її переходу до рук князівського роду Острозьких у 1394 році, належала їм на правах князівства, так як до того часу вона на таких же правах належала 30 років князівському роду Коріатовичів. Ми вже писали, що, за твердженням офіційних польських та російських джерел, «…починаючи від 1411 р., на Поділлі з титулом Кам’янецького (подільського) старости присутні… Гедигольд 1411–1423, Петро Монтигердович 1424–1425 та… Іван Довгірд 1426–1430. Останнього з них і було усунуто з Кам’янця після смерті князя (Вітовта. — В.Б.) шляхом відомої акції (підлої зради. — В.Б.), яку очолили брати Бучацькі, Крицько Кірдейович та Кристин з Галова» [45, с. 104].