Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Якось я попросив сина разом попрацювати на комп’ютері в Інтернеті, щоби з його допомогою знайти хоча б якісь дані про князя Івана Васильовича Острозького. Та пошуки й того разу були марними. Якщо про українського князя Василя Красного Острозького (Галицького) вдалося хоча би щось дізнатися від посла англійського та французького королів Гілльбера де Ланноа, то його сина Івана польські хроністи та московські так звані дяки (історики) приховали намертво. Думаю, цим дійством вони утаємничують щось неординарне.
Вільно мандруючи сторінками Інтернету, син раптом відкрив мені досить несподіваний факт із життя українського князя Івана Васильовича. Виявляється, у дитячі роки син князя Івана Острозького жив і виховувався у сім’ї «воеводы Мартина Гаштольда». Мова йде про знаменитого «українського Ганнібала» — Костянтина Івановича Острозького.
Як московити, так і поляки, фальшуючи українську історію, були зацікавлені позбавити нас минулого, подати його як щось чуже, невластиве нам. Отож, підкидали різних Гаштольдів, Гедігольдів, Довгірдів, Монтигердовичів та інших. І ось тоді прийшла думка: якщо немає інших джерел, то слід глибше вивчати існуючі. Особливо ті, які достовірні, нефальшиві. До таких праць належать спогади посла англійського і французького королів лицаря Гілльбера де Ланноа. Почав скрупульозніше до них придивлятися. Згадав, як у Кам’янці-Подільському один чудовий українець Пшеничнюк Валентин Ніконович розповідав, що перебуваючи за кордоном у Словаччині, бачив у православному храмі картину святого Федора Острозького. Ми визначили, що то був портрет сина Федора Даниловича Острозького, який у 1421–1423 роках «брав участь у гуситських війнах у Чехії». Хоча український професор Н. Яковенко стверджує: «Гучнішою була доля Федька Федоровича, який із 1422-го по 1438 рік під іменем «Фредерика, князя руського» брав активну участь у гуситських війнах у Чехії. Оженився там і, прийнявши «звичаї чеські», додому, вочевидь, не повертався» [139, с. 93–94].
Звертаю увагу на свідому помилку професорки, яка посунула 1421 на 1422 рік, щоби розірвати зв’язок свідчення посла двох королів Гілльбера де Ланноа із тими «чеськими подіями». Бо справа в тому, що князь «Федько Федорович» та Василь Красний-Гедігольд — рідні брати. І саме один із них у 1421 році заснував на півдні Поділля Балабки, Маяки, Караул, Чорний Град, Качебіїв та багато інших поселень, а другий — відправився допомагати гуситам.
Що цікаво: про те, що князівський рід Острозьких ще в 1421 році підтримував гуситський рух у Чехії, засвідчив особисто згаданий посол. Послухаємо:
«От золота и серебра я отказался и возвратил ему (Вітовту. — В.Б.) оное, потому что в это время [и в этот час] он был в союзе с гуситами, против нашей веры» [8, с. 38].
А російський історик XIX століття Ф. Брун ще 1852 року пояснив для всіх уміючих читати: «Союз между Витольдом и посланниками Богемскими Гуситов был заключен в 1421 году в Воронах на Мерече» [7, с. 436].
Автор звернув увагу читачів на ще один метод фальшування української історії. Цей факт трапився мені під руку цілком випадково. А от щодо Н. Яковенко, то слід пам’ятати, що це саме та професорка, якій сумнозвісний для українців Табачник збирався доручити написання підручника з історії України для школярів.
Не забуваймо цього.
Отож, я почав пильніше приглядатися та вивчати спогади посла Гілльбера де Ланноа. Тепер чітко знав, що князь Федір Федорович з роду Острозьких, коли його брат Василь Красний розбудовував південні землі Поділля, воював на боці гуситів у Чехії. На той час (1421 рік) уже був страчений лідер гуситського руху Ян Гус (1415 року, за рішенням Констанцького Собору!). Рух очолив знаменитий Ян Жижка, котрий був учасником Грюнвальдської битви та керівником розгрому лицарів Хрестового походу на Прагу 1420-го (так звана перемога Жижки на Вітковій горі 25 березня 1420 року).
Після того розгрому Ян Жижка створив знаменитий Табір Жижки з возів. І тут я зрозумів: Василь Красний відправив у 1421 році на південь Поділля чотири тисячі возів неспроста. І ліс, і камінь у ті роки на півдні Поділля були! Хоча, звичайно, з метою конспірації кілька сотень возів могли завантажити й лісом та каменем. Що й показали пізніше послу де Ланноа. Головним — були вози! Саме вони дозволяли тривалий час захищати людей від можливого нападу. Послухаємо Малу Енциклопедію:
«Табір козацький — вид бойового порядку козацького війська у 16–17 ст. Під час військового походу або у бойовому розташуванні для створення ефективного захисту від атак противника козацьке військо оточувало себе кількома рядами возів — табором. Сучасники називали т(абір) к(озацький) «рухомою фортецею». При зближенні з противником вози розташовувалися чотирикутником і скріплювалися ланцюгами, на вози накидався хмиз, очерет, трава, які зверху засипалися землею. Під час тривалої оборони довкола укріплення козаки споруджували шанці, вовчі ями тощо. Іноді вози ставили щільно один до одного голоблями назовні… Табір можна було швидко розібрати і пересунути на інше місце… Тактичний прийом застосування табору був відомий ще з часів Київської Русі… У кінці 17 ст. із розвитком артилерії табір як тактичний бойовий порядок (укріплена стоянка або прикриття похідної колони) втратив своє значення» [146, с. 559].