Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Згадаймо: саме в межиріччі Дністра і Південного Бугу 1421 року князь Василь Красний (Гедігольд) закладав фортеці у своєму Подільському князівстві та завіз туди «12 тысяч человек и 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом». А свідчень, що та земля між 1421 і 1484 роками належала іншим державам, історія не зафіксувала.
Як казав наш президент Леонід Макарович: «Маємо те, що маємо», як би це не бажав хто заперечити.
Тому, коли князь Вітовт 1421 року підвищив на посаді молодого, амбітного Василя Красного, призначивши його спочатку смоленським старостою, а наступного року — Віленським (Вільно), він Подільської землі у нього не забирав. У цьому краї лише змінився представник роду Острозьких (Галицьких). Все інше — то польські імперські вигадки, і слід розуміти, навіщо вони «закидалися» до історії.
Зазначимо: у польській державі майже не збереглися документи з Подільської землі до 1430 року, а з теренів Львівщини — до 1340-го. А ті, що уціліли, — про власність, — цілковито на користь поляків та католицької церкви. Хоча всім зрозуміло, що польське населення зі своєю вірою почало з’являтися на теренах Поділля тільки на рубежі ХІV–ХV століть.
Ось що пише про ті далекі роки «Історія українського війська»: «В тих часах великі простори над долішнім Дніпром, Богом (Південним Бугом) і Дністром були безлюдні, останні оселі (українців. — В.Б.) ішли недалеко поза Кам’янець (Подільський. — В.Б.), Брацлав, Черкаси. Далі аж до Чорного моря простягалися «дикі поля», околиці пусті, вкриті буйними травами, з островами лісів» [184, с. 170].
Тому й не дивно, що подільський князь Василь Красний, заснувавши 1421 року на Чорноморському узбережжі фортеці Караул, Маяки, Чорний Град, Качебіїв і селище Балабки, змушений був, аби поєднати їх зі своєю столицею містом Кам’янцем (на річці Смотрич), відновити давні руські (українські) поселення на Дністрі та побудувати десятки нових. Так у 1421 році весь простір Придністров’я — від Кам’янця до далекого Чорного моря — був повернутий до життя. У Жванці, Усті, Ушиці, Ярошеві, Могилеві (на Дністрі), Буші, Ямполі, Сороках, Каменці, Рашкові, Кодимі, Слобідці, Маяку, Балабках, Чорному Граді, Качебієві, Караулі, Маяках та десятках інших поселеннях межиріччя Дністра і Південного Бугу знову запанувала українська мова, культура та побут.
Автор раніше не ставив питання, чи були серед кількох десятків відновлених та знову побудованих Василем Красним поселень — військові? Та які функції вони мали виконувати?
А позаяк автор однозначно заявив, що саме 1421 року князь Василь Красний створив перші структури та започаткував козацтво як явище, то не може виникати заперечень, що хоча би частина нових поселень мали військові ознаки. Таке ми бачимо в самих назвах: Караул, Маяки тощо. В інших же поселеннях — Качебіїв, Чорний Град — насамперед були зведені фортеці. А сільськогосподарське селище Балабки, певно, захищалося возами, як воєнний табір. Не забуваймо — йшов тільки 1421 рік, і артилерії, як зброї, ще не було на тих землях. Тобто ми цілком обґрунтовано можемо стверджувати, що вся експедиція 1421 року князя Василя Красного з відправленням до Причорномор’я «12 тысяч человек м 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом» була, переважно, пов’язана з військовими намірами. Хоча, паралельно, відбувалося й освоєння території від Кам’янця до Чорного моря. Що очевидно і не потребує доказів.
Звичайно, серед багатьох поселень від Кам’янця до берегів моря були, передовсім, відновлені старі міста та їх фортеці, такі як Ушиця, Могилів, Буша, Ямпіль, Сороки, Каменка, Рашків, Кодима та інші. А оскільки в ті часи не існувало іншого зв’язку, ніж особисто-безпосередній, то, зрозуміло, що від самого Чорного моря до Кам’янця-на-Смотричі треба було якихось комунікацій. І такі існували у зародковому стані, як військове мистецтво українського козацтва. Послухаємо:
«Військове мистецтво українського козацтва — теорія і практика підготовки і ведення воєнних дій на суші і на морі українським козацтвом.
Теорія В(ійськового) м(истецтва) у(країнського) к(озацтва) є частиною воєнної історії України.
В(ійськове) м(истецтво) у(країнського) к(озацтва) почало формуватися з кінця 15 ст. і завершилося з ліквідацією останніх українських козацьких формувань…» [146, с. 88].